Get Connect Now

Фінансування нацпроекта Освіта в Магадані за рахунок всіх джерел збільшилася на 39,7%.

. Указом Президента РФ Д. А. Медведева 2010 рік оголошений Роком Вчителя. Напрямами пріоритетного національного проекту «Освіти» в 2010 році є розвиток інноваційного потенціалу системи освіти в цілому, розвиток творчого і професійного потенціалу педагогічних кадрів, підвищення престижу професії вчителя.

Продовжується впровадження інноваційних програм і поширення успішних зразків інноваційної практики, що забезпечують прогрес і професійний успіх. Це дозволить підняти освіту на новий, сучасний рівень, зробити його якіснішим, дати йому стимул-реакцію до руху вперед.

Вирішення завдань по реалізації пріоритетного національного проекту «Освіти» в муніципальній освіті «Місто Магадан» здійснюється в рамках міської цільової програми «Розвиток системи утворення муніципальної освіти «Місто Магадан» в рамках пріоритетного національного проекту «Освіти» на 2009-2010 роки», затвердженої рішенням Магаданської міської Думи № 131-Д.

Всього на реалізацію заходів пріоритетного національного проекту «Освіти» за 9 місяців 2010 років направлено 17501,7 тис. рублів, що складає 75,5 % від річного плану (23194,8 тис. рублів), у тому числі з федерального бюджету 11155,9 тис. рублів, з обласного бюджету 4496,8 тис. рублів, бюджету муніципальної освіти «Місто Магадан» – 1804,0 тис. рублів, позабюджетних джерел – 45,0 тис. рублів (спонсорська допомога підприємств).

В порівнянні з відповідним періодом 2009 років фактичне фінансування проекту за рахунок всіх джерел збільшилося на 39,7%.

За станом на 01 жовтня 2010 року додаткові виплати до заробітної плати за класне керівництво отримали 449 педагогів на загальну суму 11155,9 тис. рублів, тобто в середньому кожен класний керівник отримав додатково до заробітної плати 4141 рубель в місяць. Всього в звітному періоді витрати на додаткові виплати педагогам за класне керівництво склали 98,1% до рівня минулого року.

У січні 2010 року відбулося урочисте відкриття Року вчителя. За звітний період відповідно до плану проведено більше 30 семінарів, конкурсів, конференцій, «круглих столів» і інших заходів, направлених на виявлення і поширення кращого освітнього і педагогічного досвіду і заохочення кращих педагогів.

Удосконалюється матеріальна база загальноосвітніх установ. З початку 2010 року поступило і встановлено комп’ютерне устаткування для МОУ «СОШ з УЇМП № 4», МОУ «Ліцей технологічний №7», МОУ «СОШ з УЇОП № 14», МОУ «Гимназія англійська» і устаткування для проведення телеконференцій для МОУ «Ліцей эколого-биологический» і МОУ «Ліцей №1 ім. Крупськой». Крім того, придбані меблі і учбово-наочне устаткування. Всього на ці цілі направлено 2896,8 тис. крб.

В даний час всі загальноосвітні установи міста забезпечені програмним ліцензійним продуктом. 14 шкіл мають власні інтернет-сайти, і процес їх створення продовжується.

На допомогу рибакам, шхуну яких викинуло на острів Спафарьева в морі Охотськом, йде катер з рятувальниками на борту Два землятрясения сталися в Магаданської області В Магадані хмарно, сніг В Магадані хмарно можливий сніг У виправних колоніях Магаданської області тепер відбуватимуть покарання лише люди, що вперше переступили закон «Білайн» попереджає магаданцев про новий спосіб мобільного шахрайства Пошта Росії затвердила режим роботи поштових відділень в листопадові свята Співробітники підприємства ГЕЛУД перейшли на посилений режим роботи Магаданські сноубордисти открилиа сезон на гірськолижному схилі.

Не батогом, А ЗАКЛИКОМ До СОВЕСТІРейд колимських единороссов по перевірці цін на продукти харчування

Магаданська правда

Під підозрінням – банкоматПод підозрінням – банкомат

Магаданська правда

У великому залі Белгосфілармонії Катерина Худінец виступала вперше.

До цього я бачила її лише на сцені — в аншлаговом концерті негритянських спиричуэлов американського співця і диригента Айри Сполдінга за участю Державного камерного хору і групи «Яблучний чай». До речі, у великому залі Белгосфілармонії Катерина Худінец виступала вперше. Але при цьому виглядала, як справжня джаз–дива: яскраво-червоне плаття, розкуті манери, зухвалий погляд. І головне, голос — красивий, ледве хрипкий, голос жінки з багатим минулим. У Гран-прі, присуджений їй на міжнародному джазовому фестивалі в литовському Паневежісе, вірилося відразу. У юний вік власниці такого дорослого голосу — якось не дуже. Проте поза концертним залом вона дійсно виявилася смішливою 20–річній дівчам, що анітрохи не намагається виглядати старше за свої роки.

— Котить, ви дуже зайнята людина? Аби знайти час на інтерв’ю, вам довелося довго звірятися зі своїм блокнотом.

— Ну, цього року я закінчую коледж мистецтв, так що на першому плані у мене зараз навчання. А далі, мабуть, активна концертна діяльність. В принципі, у мене і тепер багато роботи, різні проекти, репетиції, підготовка до новорічних свят — для музикантів зараз починається найгарячіший сезон.

— Тобто страху перед великою сценою у вас немає?

— Звичайно, лише у Великому залі філармонії я ще не співала. І з музикантами «Яблучного чаю», так, щоб зі всіма відразу, співробітничати ще не доводилося. Хоча з багатьма з них я дружу і працюю в деяких проектах, але всі разом на одній сцені ми доки не збиралися. До речі, в Малому залі філармонії я виступала ще на першому курсі: випускники хорового відділення нашого коледжу здавали держіспит, був великий концерт для педагогів і батьків, і мене запросили солістом. Майже те ж саме вийшло і з Паневежісом — після того, як на звітному концерті коледжу я познайомилася з педагогами Солігорськой музичної школи. У них там є свій дитячий бигбэнд (представляєте, в мінських школах не скрізь є навіть естрадний оркестр, а там — справжній бигбэнд!), ми подружилися. І коли вони зібралися на фестиваль до Литви (музиканти там виступають в різних вікових категоріях), запросили з собою і мене — як соліст їх оркестру. А вже в Паневежісе мене запитали, чом би в молодіжному конкурсі вокалістів не прийняти участь і мені? Втрачати було нічого, і, врешті-решт, Білорусь ніколи ще не представляла там своїх вокалістів. Чим все закінчилося, ви знаєте. А наш оркестр, між іншим, в своїй дитячій віковій групі зайняв тоді друге місце!

— Гран-прі в Паневежісе — доки ваша остання винагорода?

— Я не люблю конкурси.

— Але на міжнародні джазові фестивалі їздите часто.

— На фестивалі, але не на конкурси. У Литві так випадково вийшло. Здається, є багато інших проектів, набагато цікавіше за конкурси. Наприклад, влітку я брала участь в міжнародному музичному проекті в Германії. Недалеко від Дюсельдорфа зібралася команда молодих людей з Німеччини, Білорусі, Фінляндії і Чилі, і ми, хоч і розмовляли на різних мовах, зуміли поставити і кілька разів показати на сцені свій мюзикл, в якому піднімалися проблеми Чорнобиля, економічної кризи, безробіття. Всі співали на своїх мовах, але публіка залишилася під великим враженням.

— Як я зрозуміла, ви співаєте не лише джаз?

— Але всією душею я за джаз! Хоча колись планувала пов’язати своє життя з журналістикою, писала замітки в газети, після 9–го класу навіть вступала до ліцею при БГУ з розрахунком на журналістику. Але тоді мені не вистачило балів, і через рік я вирішила подати документи в коледж мистецтв на естрадний вокал. І несподівано для себе поступила, причому відразу на бюджетне відділення, хоча конкурс був — 12 чоловік на місце. Тепер уже і не уявляю, що могла б займатися чем–то, окрім музики.

— Хоча ще недавно джазом не захоплювалися зовсім?

— Але під час вступу до моєму репертуарі була одна джазова композиція. Думаю, завдяки цьому ми і познайомилися з Ольгою Володимирівною Макушинськой, яка почала займатися зі мною з першого курсу. До речі, до цього Ольга Володимирівна 7 років пропрацювала в джазовій музичній школі в Ростове–на–Дону, який вважається мало не столицею російського джазу. Привчати мене до своєї улюбленої музики мій педагог початку поступово: спочатку ми разом ходили на концерти, я слухала джазові записи, заглядала в клуби послухати хороших інструменталістів. А пізніше у мене з’явилися і пропозиції від самих музикантів, зараз я з багатьма співробітничаю, пою в Symphonic Drive Orchestra під керівництвом Олександра Ліпніцкого.

— І часто виступаєте в мінських клубах і ресторанах.

— Але не стільки ради грошей, скільки для задоволення! Джазові музиканти — адже це не такий вже великий творчий круг, а в клубах є можливість побачитися, підтримати один одного, придумати новий проект, влаштувати джем–сейшен і поімпровізувати. Де ще таке можливе? Взагалі, як говорять наші джазмени, якщо ви хочете запрацювати грошей, не займайтеся джазом.

— А ось Лариса Доліна часто розповідала в своїх інтерв’ю, як їй доводилося воювати з мамою, що не схвалювала її перших концертів в ресторанах. Мовляв, не саме відповідне там середовище для юної дівчини.

— По-перше, я з раннього дитинства була самостійною. І, на щастя, мама вже розділяє мою любов до джазу, ходить на мої концерти і у всьому підтримує.

— З одного боку, зробити кар’єру джазового вокаліста в Білорусі непросто. Але з іншою, коли практично жодній конкуренції.

— Ой, ви знаєте, я і не хочу відноситися до цього як до конкуренції. Нас не так багато, нам треба бути однодумцями. Тому я прагну підтримувати хороші стосунки зі всіма своїми колегами. Можливо, продовжуватиму свою освіту за кордоном: було б непогано розширити свій кругозір, почути видатних джазових вокалістів не лише в записах. Але всім серцем я хочу повернутися сюди, тому що бачу, скільки тут таких же захоплених джазом, так само, як і я, що мріють, аби і в Білорусі був свій джаз високого рівня.

— А свої кумири у вас є?

— Звичайно, і це не лише вокалісти. Адже ще Френк Синатра говорив: «Співець може і повинен вчитися, слухаючи музикантів». Ну а серед вокалістів для мене безумовний еталон — Дайана Рівз. Вона багато гастролює, правда, почути її «живцем», мені, на жаль, поки не пощастило. Звичайно, і до Мінська приїжджають джазові виконавці, і практично завжди ці концерти проходят при повних залах. Публіка–то є! Коли-небудь, я вірю, і про сучасний білоруський джаз ще заговорять як про помітне явище.

Автор публікації: Ірина ЗАВАДСЬКАЯ

Крим славиться не лише пляжами і горами, але і дивними деревами. Недавно на півострові стартувала суспільна акція. Громадяни пропонують узяти на облік мало не кожен кипарис і ялівець. Серед них дуже багато старих дерев, що пам’ятають про багату історію курортного краю. Задається мені, і у нас пора б придивитися уважніше до рідких дерев. Чи багато їх залишилося? І хто за ними стежить? Релікти завжди залучали туристів. Та і закон наказує дбайливо відноситися до природного багатства. Але там, де немає охоронної таблички, панує людська байдужість. Ось недавно в Бешенковічах зрубали багатовіковий дуб. Легенда пов’язує його з Наполеоном, який нібито відпочивав під покровом велетня. Само по собі вже це цікаво. Але тріски летять.

Ну не стало дуба. Здавалося б, нічого від цього не змінилося в нашому житті. Чи так поважно звертати увагу на настільки «неістотні» дрібниці? Тоді чому кримчани піклуються про свої дерева? — ось про що я задумався.

У Бешенковічах мені розповіли, що дуб був дуже старий, йому, напевно, років чотириста. Але комісія з сносу зелених насаджень і озеленення при райвиконкомі вирішила дерево все-таки прибрати: воно стояло на території школи і, на думку комісії, загрожувало впасти прямо на голови дітей. Привід серйозний, аби вирішити питання кардинально.

І на одну легенду стало менше.

До речі, чи правда, що з дубом пов’язаний міф про Наполеона? — на всяк випадок я запитав в бешенковичских краєзнавців. Ніхто не зміг ні підтвердити, ні спростувати віддання. Може, тому так швидко і вирішили долю дерева, що немає у нього письмового родоводу. Але за це ми і любимо казки — за очевидність, що здаються, і неймовірність. У Несвіже, наприклад, вам обов’язково розповідять байку про те, як по алеях парку бродить чи то Біла, чи то Чорна Панна — дух Барбари Радзівілл. Хоча Барбара в Несвіже ніколи не бувала. «Ну і що! — заперечить будь-який городянин. — Це казка, притому дуже красива! І не ми її вигадали, а предки. І туристам подобається. Вони тому до нас і їдуть. То хіба можна відмовитися від такої легенди?» І кожне дерево радзивилловского парку знаходить магічний зв’язок із загадковим духом з минулого. Хоча, якщо абстрагуватися і зняти рожеві окуляри, перед нами з’явиться звичайний лісопарк.

Біловезька пуща при найближчому розгляді також здасться не такою вже романтичною: всього лише наші «джунглі». І лише декілька старих дубів, які ще пам’ятають дикі полювання Вітовта і Ягайло, разом із зубрами додають заповіднику таємничий образ. Велике пізнається в дрібницях.

Тому чи сидів насправді в бешенковичского дуба імператор, не має значення. Якщо є легенда — потрібно її подпитивать, а не вбивати. Істотніше інше: можливо, завдяки всього одному дереву сюди б побажали заглянути гості з Франції. Відмовлятися від такої можливості не варто було, мабуть. Та і якщо дуб загрожував впасти, що заважало його акуратно звалити і не відправляти на пилораму, а доручити місцевому різьбяреві спорудити з велетня паркову скульптуру?

Тим більше що я все ж розшукав людину, яка вважає, що легенди можуть бути правдою. Анатолій Федорук, найавторитетніший в країні дослідник садово-паркового мистецтва, ще 30 років тому в одній з книг віднімав, що Наполеон зупинявся в апартаментах в Хрептовіча, на другому поверсі бешенковичского палацу, нинішньої музичної школи. Імператор прогулювався по парку, а в дерева позував придворному художникові. Анатолій Тарасович поділився зі мною цією маловідомою інформацією. «Втім, навіть якщо це не факт, а красива вигадка, то не варто засмучуватися, — роздумує учений. — Легендами люди живуть від створення світу. Хай дуб і не пов’язаний з Наполеоном, але, як свідчить англійська приказка, старе дерево в парку дорожче коронованого принца. І його потрібно цінувати».

Та і не в Наполеоні справа, а в тому, що країна у нас прекрасна, але неповторний шарм кожному її куточку додають частенько якраз неймовірні міфи, пов’язані з деревами, замками, озерами, городищами.

Інша справа, що багато пам’ятників природи і історії гинуть самі, без людської «допомоги». Кілька років тому в Щорсах під Новогрудком (до речі, в колишньому маєтку все тих же Хрептовічей) впав дуб Міцкевича. Сам — від старості. І до сього дня в країні вже майже не збереглося іменних дерев. Професор Федорук пригадав лише дуб Ожешко в Урожайній Ляховічського району. Його садила неначе сама письменниця. Всього під охороною держави знаходяться 43 дерева республіканського значення, уточнили в Мінприроди. Найстаріші — дуби Патріарх і Пожежінський в Малорітськом районі, кожному з них під 700 — 800 років. З них іменний лише Суворовський дуб в Кобріне, якому 400 років. По легенді, під ним відпочивав полководець. От і все, що маємо і зберігаємо.

А доки, як мені розповіли в Міністерстві культури, в Бешенковічах відмічено лише 3 об’єкти, включених в Державний список історико-культурних цінностей: Свято–Ільінськая церква, братська могила на вулиці Інтернаціональною і ансамбль колишньої садиби Хрептовічей — палац, господарські споруди, фрагменти парку. Негусто, аби сюди захотіли заглянути туристи. Кому цікавий парк без легенди? Це те ж саме, що представити Крим без кипарисових гаїв, що пам’ятають древніх греків.

«Є питання»

Автор публікації: Віктор КОРБУТ

Письменникові завжди важко

Два береги однієї книги

Людина читає — вигляд вимирає?

Майстер і Людмила