Скинувши рукавички і любительський шлем, покидати ринг Михайло Бернадський не збирається, успішно поєднуючи роботу фізрука з кар’єрою боксера–профессионала.
«Приїжджайте до мене в університет, поки мої студенти прийдуть, якраз і поговоримо». Признаюся, що подібна фраза була останньою в списку тих, які чекав почути, набираючи номер Михайла Бернадського. Тому як при слові «боксерові» вихований на стереотипних анекдотах внутрішній голос малює зовсім іншу картину. Тим більше що, скинувши рукавички і любительський шлем, покидати ринг Бернадський не збирається, успішно поєднуючи роботу фізрука з кар’єрою боксера–профессионала.
— А що ви так дивуєтеся? — посміхається Міша. — Робота як робота: студенти, пари, реферати. Я, правда, завжди хотів тренером бути. Дитячим. Напевно, це від наставника мого передалося: Станіслав Глушанков в мене дуже багато вклав, вивів в люди, і я теж хотів би виховати свого учня. Тим більше що самі бачите: у нас талантів на підході в зовсім не збірну рать. Але сім’я, син зростає. Загалом, тренерські 600 тисяч — не ті гроші, на які у нас жити можна. А розряд нарахують лише якщо учень «на республіці» завоює что–нибудь, а завоює він років через п’ять. Відома історія. Хоч би мільйон платили — багато хто б погодився працювати з дітьми. А так — краще вже викладачем фізкультури.
Я коли з національної команди пішов, хотів взагалі із спортом зав’язати. У адже мене дві вищі освіти — юридичне і педагогічне. Влаштувався в агентство нерухомості. Думав, почну нове життя. Куди там, навіть випробувального терміну не витримав. Зрозумів: не можу в офісі днями сидіти. Рух потрібний.
— Вирушати в професійний бокс ти, пам’ятається, теж не збирався. Невже із-за грошей рішення змінив?
— Грошей? Аби в професійному боксі гроша почалися, потрібне что–то завоювати, піднятися. А доки мої гонорари навіть до сотні доларів, буває, недотягує. Хоча доки всі чотири бої виграв достроково.
— Невже так легко адаптувався?
— Складно сказати, на міжнародний рівень доки не виходив. А професійний бокс, як я вже зрозумів, зовсім інший спорт. Жорстокіший, ефектніший і зліший. І в сенсі чесності суддівства любительський бокс набагато гірший. У мене самого скільки разів бувало, що б’єш, бачиш, що потрапляєш, а рахунок не міняється. А ударити так, щоб противник не встав, в легкій вазі та ще в любительських рукавичках майже неможливо. Я так, до речі, без пекінської Олімпіади залишився. У Чикаго на «світі» в бою за ліцензію програв майбутньому олімпійському чемпіонові Василю Ломаченко. Аби попасти на Ігри, залишалася одна дорога — через кваліфікаційні турніри. На першому з них я виграю у фіналіста чемпіонату світу Олексія Шайдулліна, але в наступному ж бою проти азербайджанця Шахина Імранова мене просто «вбивають». Парубок працював дуже брудно, бив і куди можна, і куди не можна. Все йому сходило, навіть попередження не дали. А у мене точні удари через один вважали. Після цього хотілося кинути рукавички прямо на рингу. На другий турнір поїхав абсолютно спустошеним і програв в першому ж бою шведові, якого на чемпіонаті Європи переміг достроково. А цей азербайджанець бере ліцензію і стає в Пекіні третім! Представляєте, як мені було це бачити: адже виходить, що я міг закінчити кар’єру з олімпійською медаллю!
— Серед професіоналів ти виступаєш в категорії 59 кілограмів, в якій боксує і наш кращий на сьогоднішній день легкоатлет Сергій Гулякевіч.
— Ми і тренуємося часто разом, і спаринги проводимо. Між нами доки дуже велика прірва, аби говорити про каком–то суперництво. Адже це у аматорів можна на чемпіонаті світу зустрітися, виграти — і ти вже чемпіон. Тут, аби до титулу добратися, стільки всього здолати потрібно.
— З тих, проти кого ти боксував на любительському рингу, багато сталі профі?
— Є хлопці. Колумбієць Лікер Конча Рамос, в якого я виграв на Олімпіаді в Афінах, наприклад, вже в двадцятці світового рейтингу стоїть. Отже і я, виходить, можу. Хоча, з іншого боку, аби стати профі, одне бажання мало. Наприклад, олімпійський чемпіон росіянин Євгеній Макаренко, який боксував в одній вазі з Магомедом Аріпгаджієвим, професіоналом так і не став. Не та у нього манера. Можливо, тому і Віктор Зуєв не рветься скинути шлем. Так, в «тяжей» і гонорари, і престиж, але від добра добра не шукають: маючи президентську стипендію і медалі з чемпіонатів світу, Віктор прекрасно себе відчуває. Це американці, в яких на любительському рівні і близько подібної підтримки немає, чи не в 20 років стають професіоналами. Там взагалі до любительського боксу відносяться як до проміжного етапу.
— На професійному рингу американці доки теж не особливо блищать.
— Бокс зараз взагалі став дуже багатонаціональним. Азіатів дуже багато. Особливо в профі. Чому? Узяти, наприклад, Таїланд або Філіппіни: там дуже низький рівень життя. 8 — 10–річним хлопчакам своїми тренуваннями і виступами на рингу, будь то класичний бокс або муай–тай, доводиться годувати себе, своїх батьків і бабусю! Уявляєте, з яким настроєм вони виходять на ринг, коли дорослішають? З таких потім і зростають бійці начеб Манні Пакьяо. А американці в цьому сенсі більш «ситі», чи що. Інший устрій життя, інші цінності. Немає у них вже колишньої злості і куражу, і важка категорія тому дуже наочний приклад.
В наших, до речі, схожа ситуація, хоча доки і не настільки яскраво виражена. Я пам’ятаю часи, коли сам починав боксувати: у зали, без всяких перебільшень, стояли черги. Якщо тренер виганяв із занять — це була трагедія. Всі билися, як вовки! А якби попереду маячили такі гроші, які можна заробити зараз, — зубами б перемогу виривали. А зараз що? Батьки наводять дитяти в секцію і буквально благають тренера, аби він за їх чадом стежив і заставляв працювати. Тому що парубок днями із-за комп’ютера не вилазить, і йому що бокс, що футбол, що звичайна штанга — все єдино. Відібрати серед ось такої ось маси хоч би одну групу дійсно перспективних дітей — велика проблема. Але проте хлопці в бокс все одно йдуть. Йдуть тому, що як мінімум хочуть навчитися постояти за себе. А якщо є масовість, то і за майбутнє особисто я спокійний. Може, коли-небудь і мені удасться знайти серед них свого чемпіона?
Автор публікації: Дмитро КОМАШКО
Фото: Артур ПРУПАС
Нелегали піщаних кар’єрів
Стратегія майбутнього
З місця — в кар’єру!
Наука і суспільство