Під гітарним грифом
Життя перше. Дитинство
Я народився рівно посередині двадцятого століття в мінському пологовому будинку по вулиці Стахановською. Зараз замість нього там ДАІ.
Вже в два з невеликим року грав на дитячій гармошці, одягнений в кітель моряка. Брюки, що розкльошують, чорні черевички, на голові безкозирка з двома стрічками — так почалася моя дружба з музикою. Я з дитинства був дуже допитливий і пам’ятаю одного дня вдень, коли був один удома, заліз в коридорі в батьківський чобіт, а вилізти не зміг. Так і стояв в нім, розгойдуючись, поки не прийшов батько і не дістав мене.
Поряд з нашим будинком була залізниця, по якій ходили пасажирські поїзди на Москву. І ми з друзями робили маленькі шаблі і шпаги з алюмінієвого дроту і підкладали їх на рейки. Самі ховалися, як партизани, і чекали поїзди. Коли проходил поїзд, він колесами розплющував дріт, і наші шаблі ставали плоскими, немов кованими. Недаремно мій дід був ковалем.
Батько і мати в получку приносили облігації сталінської позики, які їх на тракторному заводі заставляли набувати в добровольно–принудительном порядку. Цілі купи цих облігацій валялися довкола смітника в нашому дворі — люди не вірили, що доживуть до їх погашення. До цих пір мені важко повірити, що в два з невеликим роки я, як справжній економіст, розсудив, що я–то доживу! Зібрав їх пристойну кількість і заховав. І дійсно, в 80–е роки їх почали погашати.
На день народження в три роки батьки подарували мені маленький дитячий рояль. І я підібрав на нім мелодії романсів «Не співай красуня при мені ти пісень Грузії сумних» і «Моє вогнище в тумані світить». Їх співав мій батько — у нього був дивної краси голос. Він навчив мене любити Шаляпіна, Собінова, Лемешева, Козловського і оперу.
У кухні у нас була плита з чавунними кільцями, в якій палили дрова, і коли я вивчився читати, ховався за нею і із захватом поглинав «робінзона Крузо», «Останнього з могікан» і тому подібне Мама лаяла мене за те, що я читаю «прочетки», як вона називала пригодницькі книжки.
Ми з ровесниками дуже любили в дощ бігати босоніж по калюжах, що відбилося потім в моїй пісні про Мінськ — «Місто мій», яку співають А.Тіхановіч і Я.Поплавськая. Ще ми любили ходити один до одного на дні народження. Одного дня ми зібралися на іменинах Віті Ськоробогатого, майбутнього соліста білоруської опери. Нас зібралося одинадцять друзів, і коли Віктор зняв обгортки з дарунків, він із здивуванням виявив одинадцять красивих, але однакових книг «Чарівник Смарагдового міста». Їх тільки що завезли в наш книжковий магазин.
Цікаво, що в першому класі я сміливо їздив один займатися класичною боротьбою в Палац трудових резервів на Парковій магістралі, куди раніше по Неміге ходив трамвай. Одночасно займався футболом у знаменитого Едуарда Зарембо в 57–й школі. Все, зрозуміло, безкоштовно. Тоді ж я вперше почув музику з переносного малогабаритного приймача, який знаходився в кишені проходившего мимо чоловіка. Напевно, це і є сам Бог, подумав я, дивлячись йому услід, і він посилає нам музику. Адже я ще поняття не мав про існування супергетеродинів. Це потім я їх і сам збирав. Тоді ж я побачив і перший телевізор. Він з’явився у директора тракторного заводу, і ми ходили в гості дивитися на це диво. Передачі тоді велися лише «живцем» — жодному запису.
Життя друге. Юність і студентство
У 1961 році ми переїхали в окрему квартиру по вулиці Уральською. Йшла хрущовська епоха — мрії про світле майбутнє! Пам’ятаю сонячний квітневий полудень, коли по радіо оголосили про політ першу людину — Юрія Гагаріна — в космос! Я в цей час повертався з школи додому і разом з іншими школярами і дорослими став кричати «Ура!» і кидати вгору портфель з підручниками. Загальне тріумфування! Радость щасливого дитинства в щасливій країні!
Тоді ж вперше до нас прийшов дашавский газ з України, адже радянські люди жили дружно. А 19 листопада 1963 року, в мій день народження, батьки купили мені гітару в магазині «Музика»! Найбільшу і дорогу — за 9 р. 20 коп. виробництва Ленінградської фабрики музичних інструментів. І з тих пір я йшов по життю з гітарою, ніколи їй не зраджуючи і ніколи з нею не розлучаючись.
До речі, 12 квітня 2011 у Великому залі Белгосфілармонії пройдет мій творчий вечір.
Отже, моїми вчителями сталі комбайн «Білорусь–5» — три в одному — телевізор, приймач, програвач; магнітофон, лавка у дворі і вулиця. Циган Ігор Хрістіч учив мене грати циганські і блатні пісні на семиструнній гітарі, а поляк Яцек — доля на шестиструнній. Я швидко прогресував і вже в 14 років заробляв гроші, граючи в ансамблі «Індекси» на танцях в Палаці культури тонкосукняного комбінату. Ми грали інструментальну долю в стилі The Shadows і The Sputniks в дві соло–гитари з Сашею Міхадюком. А на «Йонике» грав Сергій Суслов. Згодом ці ДК знесли і на його місці побудували нинішній театр музкомедії. Штраус, Оффенбах — все це, звичайно, добре, але нам вже туди ходу не було.
До 1966 року можна було грати і веселитися де завгодно — міліція була ще народною. Справедливості ради варто сказати, що до серпня 1968 властей Білорусії ще підтримували рок–музику, або биг–бит, як тоді називали долю. Прикладом тому перший міський бит–фестиваль електрогітарних ансамблів в квітні 1968.
Треба сказати, що мені було мало шкільної програми і уроків фізкультури, мій мозок і моє тіло вимагали великих навантажень, і я став займатися в різних спортсекціях: боротьба, бокс, легка атлетика, стрілянина з малокаліберної рушниці, стрибки у воду, футбол. Під керівництвом знаменитого тренера — громадського діяча Михайла Васильовича Гліба, родоначальника футбольної династії, я тричі став чемпіоном міста серед заводських команд, граючи в півзахисті за команду МЗАЛ — Мінського заводу автоматичних ліній, де мій батько, Микола Тарасович, був в ту пору головою завкому. Мені також не вистачало їжі для мозку, тому в п’ятому класі я став займатися в експериментальній групі на станції юних техніків, де ми збирали перший кольоровий телевізор і систему відеоспостереження для 32–го заводу.
Надалі мені і цього було мало, і я став ходити на факультатив по вищій математиці в педінститут ім. Горького, а також в Белгосуніверситет на факультативи по англійській мові і археології. Займалися з нами професори і кандидати наук, що мене сповна владнувало, до того ж заняття були безкоштовними. А наш новий вчитель фізики у восьмому класі на першому занятті з нами всівся верхи на парті, закурив цигарку «Беломорканал» і прорік: «Ви у мене «п’ятірок» мати не будете, оскільки я сам знаю фізику на «трійку».
У старших класах фахівці Академії наук БССР і ЦНІЇТУ викладали нам експериментальний курс програмування. І разом із закінченням школи я отримав кваліфікацію программиста–вичислителя. І тут же придумав прилад для налаштування гітар і висловив думку про можливість оцифрування музики — все на декілька років раніше американців і японців. Це вже не просто трень–брень, а ціла галузь шоу-бізнесу з величезними грошима. Після школи я поступив в Білоруський політехнічний інститут на ФГДС — факультет гідротехнічного і дорожнього будівництва, де з цікавістю вивчав інженерну геологію — гірські породи, грунтові води. У БПІ, до речі, вчилися багато відомих музикантів.
(Продовження слідує.)
Автор публікації: Геннадій СТАРІКОВ
Моє місто, моє свято.
Ваше благородіє, старе місто