Про конкурс дипломних проектів молодих архітекторів
Спочатку — про пані. У Союзі архітекторів підведені підсумки 5–го конкурсу дипломних проектів молодих архітекторів, випускників 2010 років. Вручені призи. Жюрі, що складалося з дев’яти маститих архітекторів, одностайно присудило Гран-прі Веронике Гаранінової–Лазовськой — «за сміливе і оригінальне використання новаторських засобів архітектури і дизайну в створенні цілісного екологічно доцільного середовища». Проект називається так: «Вязань–ситі» — біопозитивне поселення. Архітектурний дизайн сучасного урбанізованого ландшафту».
Що могло здивувати стороннього на церемонії? Все! Кількість юних осіб серед дипломантів (втім, жінок в цій професії анітрохи не більше, ніж в інших). Число учасників: планшети з конкурсними роботами зайняли три місткі приміщення в будівлі Союзу архітекторів. Було представлено 115 проектів, з яких 81 належав випускникам вузів і 34, — коледжів.
Кількість переможців: окрім головного призу, було вручено і безліч дипломів різних мір. Жюрі оцінювало проекти в трьох номінаціях: «Архітектура», «Містобудування», «Архітектурний ландшафт, дизайн і інтер’єр».
Різноманітність творчих інтересів молодих архітекторів і географія їх застосування: «Містобудівна реабілітація історичної частини Жодіно», «База відпочинку і творчості в Могильовської області», «Молодіжний комплекс в дитячому селі в Бресті», «Багатофункціональний комплекс в Мінську».
Але понад усе здивувало (і порадувало!) те, що молоді люди, виявляється, рвуться не лише в бухгалтери, фінансисти і менеджери. Представники цих професій, при всьому до них пошані, вирішують проблеми миттєві. Архітектори мають справу з вічним. От них залежить, буде побудоване на землі коробити погляди сучасників і нащадків або радувати їх.
Адже що ще недавно була «сучасна білоруська архітектура»? У місті — панельні коробки житлових районів, помітні лише розмірами, за містом — строкатої, але настільки ж убогої дачних «самострой».
Всього за 10 — 20 років передмістя змінилися разюче. Досить поглянути на будь-яке з коттеджних селищ. На жаль, в містах доки архітектурні шедеври в дефіциті. З сільськими ландшафтами теж проблема. Чимала частина селянських будинків в країні має подобу і якість ще середини минулого століття.
Тепер професія зажадалася. Архітекторів в країні готують, окрім спеціалізованого факультету БНТУ, ще декілька вузів: гомелський університет транспорту, брестський і полоцкий технічні університети, білоруський технологічний, БГУ. Щорік ряди професіоналів поповнюють приблизно 250 їх випускників. Причому ніхто з них, за словами декана архітектурного факультету БНТУ Армена Сардарова, не залишається без роботи. Адже є ще коледжі. Набор на архітектурні спеціальності стабільний, останніми роками до коливань не схильний. Авторитет білоруських архітекторів визнаний: їх роботи присутні на всіх значимих міжнародних конкурсах і регулярно отримують призи.
Проблеми, звичайно, є. Цього року, наприклад, була випущена перша група архитекторов–реставраторов. Свого часу «пробити» в інстанціях підготовку по новій спеціальності коштувало чимала праця. Чи треба нагадувати, що безліч архітектурних раритетів в країні перебувають в тяжкому стані, що їх відновлення вимагає особливих умінь і знань. На групу з 10 випускників, проте, поступили лише дві заявки.
Але повернемося до головної теми. Саме незвичайне, на мій погляд, сталося в кінці церемонії. Коли спонсори і партнери конкурсу оголосили свої призи, на сцені виникли ще два, самих незвичайних. При Союзі архітекторів, виявляється, вже 20 років діє дитяча студія. Тут під керівництвом Александри Хмиль вчаться малювати навіть 2 — 3–річні (!) малята. Тут колись вчилася власниця Гран-прі Вероника Гаранінова–Лазовськая і її колега, учасниця конкурсу Інна Амельченко.
Ним і дісталися призи — в особливій номінації «За вірність дитячій мрії» — від нинішніх студійців, трилітніх Ульяни Сафроненко і Поліни Кузнецової. То були малюнки. На першому собачка з щенятами видно виразно, на другому — неявно. «Це собачка спить в траві», — пояснювала автор.
В архитекторов–дипломантов, зрозуміло, теж були керівники. Це називається зв’язком поколінь, передачею традицій і майстерності від вчителів до учнів. Упевнений, що кращі часи білоруської архітектури ще попереду. Сподіваюся, кому–то ще пощастило жити в будинках, спроектованих якщо не Ульяной і Поліною, то їх колегами, нині 3–річними студійцями.
Автор публікації: Віктор ПОНОМАРЕВ
По місцях
Робота в тягар
Лікарська таємниця
Запрошує БГУ
Перше робоче місце — як перше кохання