Кайрат Келімбетов в недавньому інтерв’ю журналу Експерт-Казахстан висловився з приводу поточної ситуації з пенсійними фондами і можливого зростання ролі держави в цій сфері. За його словами, в цілому. зараз ми маємо дуже сумний досвід розвитку фінансового сектора.
Микола ДРОЗД, Панорама, 12 листопада
Голова правління ФНБ Самрук-Казина Кайрат Келімбетов в недавньому інтерв’ю журналу Експерт-Казахстан висловився з приводу поточної ситуації з пенсійними фондами і можливого зростання ролі держави в цій сфері. За його словами, в цілому. зараз ми маємо дуже сумний досвід розвитку фінансового сектора. Ми бачимо, як пенсійні фонди вкладалися в акції тих або інших середніх підприємств і практично втратили свої інвестиції. Внаслідок чого була складна ситуація, і ми. окрім банків і нацкомпаний ще були вимушені рятувати пенсійні фонди. Взагалі, якщо вважати разом з ГНПФ, то зараз в державних руках 40% всіх пенсійних фондів. І думаю, що майбутнє – за консолідацією пенсійних активів в руках держави і, можливо, під егідою, наприклад, фонду Самрук-Казина. Компанії пенсійних фондів, що сьогодні управляють, – це такі хороші заможні посередницькі організації, які купують державні коштовні папери і більше нічого не роблять. Оскільки держава прямо гарантувала в законі прибутковість не нижче за інфляцію по пенсійних грошах і сьогодні вже з бюджету ці виплати йдуть, то чому ми не повинні задуматися над цим питанням. Якщо у нас під держконтролем за фактом 40% активів пенсійної системи, то ми можемо мати і 50, 60, 70%. Повірте, населення більше вірить держструктурам. Що стосується надійності заощаджень – не міняється ідеологія. Люди нагромаджують гроші, але ними могли б ефективніше управляти держорганізації. Приклад Нацбанку, де один департамент управляє не 13 млрд доларів, які у всіх пенсійних фондах, а 55 млрд доларів, які в Нацфонде, плюс золотовалютні резерви.
В разі реалізації моделі пана Келімбетова, мова може йти про дуже серйозні зміни на пенсійному ринку, який спочатку формувався як конкурентне поле приватних структур. До недавнього часу перебування держави в ГНПФ позиціювало як тимчасове – до приватизації, одним з вірогідних учасників якої називався ЄБРР. Власне, в якийсь момент він перестав називатися Державним накопичувальним пенсійним фондом і став НПФ ГНПФ саме, як вважалося, із-за порочності ідеї конкуренції державних і приватних гравців на пенсійному ринку. Ідея про те, що вкладення до державних фондів можуть володіти якимсь додатковим рівнем гарантій і захисту, поза сумнівом, може впасти на украй благодатний грунт (досить пригадати, наскільки неохоче і повільно так звані мовчуни в російській пенсійній системі робили вибір на користь недержавних фондів і переходили з єдиного держфонду в частние). У реальності розмір гарантій з боку держави для вкладників держфондів навряд чи буде великим, оскільки воно гарантує рівень накопичень не нижче, ніж пенсійні відрахування плюс інфляція при виході на пенсію і навряд чи щось ще додаткове. Люди, що вибирають державні фонди в надії, що власті про все поклопочуться, можуть стати жертвами своєрідного оптичного обману. Вимоги до капіталізації і певного рівня прибутковості – не нижче чим скоректований рівень средневзвешенной прибутковості за 5 років мінус 30 відсотків – поширюються на все НПФ. І мабуть, що одній з перших проблем, з якою зіткнеться Самрук-Казина як акціонер декілька або одного об’єднаного державного фонду, стане необхідність періодичної додаткової капіталізації, яка зв’язана у тому числі і з щомісячним збільшенням розмірів пенсійних накопичень.
Взагалі, мінуси одержавлення накопичувальної пенсійної системи можуть бути далеко не настільки ефемерні як плюси. Головним з них, з точки зору вкладника, є зниження можливостей вибору, оскільки навряд чи формування декількох фондів з різною інвестиційною стратегією, яке в протовиде існує на ринку вже зараз, буде легкою справою для держави з його бюрократією. Вочевидь, державні фонди в своїй інвестиційній політиці тяжітимуть до консерватизму, що, можливо, і виправдано в нинішній ситуації, коли, не дивлячись на зниження лімітів інвестування в державні коштовні папери з боку АФН, по факту доля інвестованих в них пенсійних активів збільшується, перевищивши на 1 жовтня 36,6% (на 1 вересня було 35,9%). Неможливо при створенні моделі, ймовірно, розрахованою на тривалу перспективу, виходити з консервації нинішньої ситуації. Адже все ж рано чи пізно настануть часи зростання ринку і необхідності ризикувати для фондів. У цій ситуації головним ризиком для великих недержавних НПФ буде наявність надмірних вкладень усередині фінансової групи або в аффилированние компанії. Цей ризик без зусиль може відстежуватися регулювальником, хоча досвід нинішньої кризи і показує, що вкладники фондів, акціонери яких допустили дефолт або прибегли до реструктуризації, зазнали певних втрат, тому що фонди інвестували усередині груп, хоча і в рамках ліміту. Для державних фондів ризики можуть бути зв’язані, наприклад, з яскравіше вираженим конфліктом інтересів вкладників і менеджменту, який традиційно гірше мотивуємо і контролюємо в держструктурах. Якщо по відношенню до НПФ, які належатимуть Самрук-Казине, буде застосована та ж регуляторна логіка, що і в цілому до ринку, то, вірогідно, вони мають бути обмежені 10-процентним лімітом на вкладення в папери компаній і інститутів, що входять у ФНБ, що представляється досить жорстоким підходом, враховуючи вагу останнього в казахстанській економіці. Якщо ж такого обмеження не буде, конфлікт інтересів може виникати вже на рівні фонду, який буде однією рукою емітувати коштовні папери, а іншій купувати їх. Зрозуміло, що будуть вироблені якісь корпоративні процедури, що перешкоджають цьому, але не факт, що вони виявляться ефективними в рамках вертикалі, наприклад, коли знадобиться профінансувати окремі політично значимі проекти, зокрема в рамках ФІЇР.
В цілому ідея націоналізації частини пенсійної системи, можливо, виглядає для когось легшим виходом з нинішньої ситуації, коли низька прибутковість і дефіцит інструментів НПФ залишаються одним з найважливіших стимул-реакцій для розвитку внутрішнього фондового ринку і на порядку денному коштує необхідність проведення внутрішніх IPO національних компаній і їх швидкого інституційного розвитку. (Справедливості ради слід зазначити, що в тому ж інтерв’ю пан Келімбетов назвав першу кандидатуру нацкомпании, яка може зробити IPO на користь пенсійних фондів, – KEGOC). Заслання на досвід самостійного управління Нацбанком засобами Національного фонду також навряд чи на 100% вдала, оскільки перший в мінімальній мірі управляє пакетом акцій, залучаючи для цього зовнішніх керівників з крупних міжнародних інвестиційних банків, при тому, що мандатом передбачається інвестування в акції високорейтингових емітентів. Що ж говорити про пенсійні гроші, які мають бути довгими інвестиційними ресурсами для національної економіки, у тому числі (коли-небудь) для компаній другого ешелону, і при інвестуванні яких необхідні саме здоровий глузд і чуття приватного сектора. Вирішенням для підвищення ефективності пенсійної системи може стати якась досконаліша мотивація акціонерів і керівників залежно від результатів роботи фонду, але навряд чи посилення ролі держави.
