Першим гостем «Лiстапада» став народний артист Грузії Вахтанг Кикабідзе — знаменитий Міміно і наймудріший співець на сьогоднішній естраді, улюблений актор Георгия Данелії і кумир багатомільйонної публіки. Посивілий, але такий, що не втратив ні пустотливого блиску в очах, ні своєї щирої прихильності до людей. Вже наступного тижня Буба, як його звиклися називати друзі і залицяльники, вирушає з гастролями по Україні, Азербайджану і Вірменії, після чого планує відвідати Ізраїль і Англію. А перед цим вирішив заглянути на наш фестиваль.
Перший сюрприз чекав його вже в мінському готелі: ледве включивши телевізор, Кикабідзе, як навмисне, наткнувся на найпопулярніший фільм зі своєю участю, який демонстрували на одному з національних каналів. І не стримався — у котрий раз додивився його до кінця.
— І знову реготав, як ненормальний! — не приховує він своїх емоцій. — Вражаюче, але фільм не старіє, останнім часом ця картина взагалі стала такою, що дуже продається. Що мене дивує, адже «Міміно» — зовсім не комерційний, а філософський фільм. Правда, там є своя «фішка», тема, яка непокоїть всіх. Ідея про те, що людина має бути у себе удома, на своєму місці, де він потрібний, розумієте? Кто–то ж повинен водити цей вертоліт, перевозити корів, допомагати сусідові. Якось мені навіть подарували диск (виданий для продажу), де були зібрані всі цитати з «Міміно». Починався диск з фрази: «Ви чому кефір не їсте? Не любите?» Навіть зараз, друзі, бажаючи взнати, куди я пропав, починають телефонну розмову саме так: «Ти чому кефір не їси? Чому не приходиш?»
— Цікаво, ви вже встигли поглянути «Прогульників» Левану Когуашвілі, який бере участь в головному конкурсі нашого фестивалю?
— Поки я бачив лише уривки з цього фільму. І із задоволенням погляну його тут цілком. Наша молодь, ровесники моїх дітей, дуже хвалить цю картину.
— До речі, ви справляєте враження людини, дуже принципової у всьому, — а для своїх дітей ви були строгим батьком?
— У нас в будинку завжди була демократія. Першими моїми порадниками були мої домочадці, до цих пір, до речі, так залишається. І я не пригадаю випадку, аби мої діти вимагали у мене какие–нибудь джинси або щось подібне до того. Розповім вам один випадок, і ви зрозумієте, про що я говорю. Коли я був в Ізраїлі вперше, узяв з собою свого сина, якому тоді було 16. І ось ми стоїмо біля Стіни Плачу. Дивлюся: всі люди пишуть какие–то листи. І тут бачу сина, який теж что–то написав і поклав записку в стіну. Мені стало цікаво: що ж він просить у Бога? І я погрішив, дістав його лист. І побачив там одну пропозицію: «Господи, допоможи моїй країні!» У мене горло перехопило. Ось тоді я зрозумів: хороші діти у мене зростають!
Людина повинна любити батьківщину, сусідів, любити свою землю і робити все для того, щоб життя на ній було цивілізованим. Аби було хороше вино, хороша пісня, хороша їда. Людина створена для того, щоб жити мирним, красивим життям, приносити дружині квіти, співати пісні коханої. Зустрічати і проводжати гостей. Адже на все це нам відпущений такий невеликий проміжок часу!
Коли у нас в країні почалися неприємності, пам’ятаю, як моя мама у відчаї сказала, мовляв, тепер до нас вже ніхто не зможе приїхати. Але життя така штука, розумієте, вона потім все розставить по своїх місцях. Сьогодні до Грузії приїжджає дуже багато гостей. І я знаю, що все буде добре. Я оптиміст, і дуже люблю російське вираження: проб’ємося, прорвемося!
— Але свого часу ви відмовилися від концертів в Москві.
— Я не думав, що це, як і те, що я відмовився від російського ордена Дружби, викличе такий ажіотаж, розумієте? Але коли я побачив на моїй землі російські танки. Мій батько загинув під Керчю в 42–м! Він же не лише за мене загинув, він за батьківщину загинув, розумієте? Але про яку дружбу можна говорити в такій ситуації?
Для мене і зараз російські, білоруси, грузини, євреї, вірмени — однаково близькі люди. Недаремно ж існує легенда про Адама і Єву — в Біблії записано, що вони були першими людьми, значить, всі ми родичі, правда? І людина людині друг, а не вовк, про що політики, на жаль, пам’ятають не завжди.
— А ви — релігійна людина?
— Не особливо. Але в храми ходити люблю — там тихо, спокійно. І мені подобається, що Грузія зараз будує так багато храмів. На таку хорошу справу я із задоволенням перераховую гроші.
Але навряд чи я можу назвати себе релігійним. Одного дня Нані Брегвадзе умовила мене сходити до ворожки — жила в Сухумі одна відома ворожка. Я був налагоджений дуже скептично, до того ж при своїй худині завжди відрізнявся відмінним здоров’ям — чого мені було боятися? Проте ворожка передбачила мені серйозну хворобу, відмітивши, що в будинку, де я знаходитимуся з приводу цієї хвороби, мені судиться поміняти професію. Я повернувся додому і взнав, що помер брат моєї матері, який замінив мені батька. У цей момент мій череп вибухнув диким болем. Врешті-решт я попав в московську клініку Бурденко, де у мене виявили пухлину, запропонували операцію. Ризик був великий, але я погодився. Після операції полгода спав сидячи — ось тоді несподівано для себе і почав вигадувати сценарії. Перший же мій фільм «Будь здоровий. Дорогою!» отримав Гран-прі в Габрово.
А років 10 тому я раптом виявив, що багатьох поетів і композиторів, з якими я співробітничав, вже немає в живих. Але серед молодих хлопців не знайшов таких, кому було б цікаво писати те, про що мені потім цікаво співатиме. Вирішив спробувати писати сам, хоча сім’я сприйняла мою ідею скептично. І за раз написав 5 пісень — з текстом і музикою. Потім так вийшло, що і вони стали хітами. Загалом, я заспокоївся: якщо є какая–то тема, яка мене цікавить, я зможу впоратися з нею самостійно. Недавно ось закінчив ще один сценарій. Дописую книгу.
P.S. Поглянути разом з Вахтангом Кикабідзе «Прогульників» можна сьогодні увечері в Будинку кіно.
Автор публікації: Ірина ЗАВАДСЬКАЯ
Переоцінка золота
Убити романтика, або Повернення міщанина
На третьому місці
Осінній марафон
Час кіно