Джазове диво

У великому залі Белгосфілармонії Катерина Худінец виступала вперше.

До цього я бачила її лише на сцені — в аншлаговом концерті негритянських спиричуэлов американського співця і диригента Айри Сполдінга за участю Державного камерного хору і групи «Яблучний чай». До речі, у великому залі Белгосфілармонії Катерина Худінец виступала вперше. Але при цьому виглядала, як справжня джаз–дива: яскраво-червоне плаття, розкуті манери, зухвалий погляд. І головне, голос — красивий, ледве хрипкий, голос жінки з багатим минулим. У Гран-прі, присуджений їй на міжнародному джазовому фестивалі в литовському Паневежісе, вірилося відразу. У юний вік власниці такого дорослого голосу — якось не дуже. Проте поза концертним залом вона дійсно виявилася смішливою 20–річній дівчам, що анітрохи не намагається виглядати старше за свої роки.

— Котить, ви дуже зайнята людина? Аби знайти час на інтерв'ю, вам довелося довго звірятися зі своїм блокнотом.

— Ну, цього року я закінчую коледж мистецтв, так що на першому плані у мене зараз навчання. А далі, мабуть, активна концертна діяльність. В принципі, у мене і тепер багато роботи, різні проекти, репетиції, підготовка до новорічних свят — для музикантів зараз починається найгарячіший сезон.

— Тобто страху перед великою сценою у вас немає?

— Звичайно, лише у Великому залі філармонії я ще не співала. І з музикантами «Яблучного чаю», так, щоб зі всіма відразу, співробітничати ще не доводилося. Хоча з багатьма з них я дружу і працюю в деяких проектах, але всі разом на одній сцені ми доки не збиралися. До речі, в Малому залі філармонії я виступала ще на першому курсі: випускники хорового відділення нашого коледжу здавали держіспит, був великий концерт для педагогів і батьків, і мене запросили солістом. Майже те ж саме вийшло і з Паневежісом — після того, як на звітному концерті коледжу я познайомилася з педагогами Солігорськой музичної школи. У них там є свій дитячий бигбэнд (представляєте, в мінських школах не скрізь є навіть естрадний оркестр, а там — справжній бигбэнд!), ми подружилися. І коли вони зібралися на фестиваль до Литви (музиканти там виступають в різних вікових категоріях), запросили з собою і мене — як соліст їх оркестру. А вже в Паневежісе мене запитали, чом би в молодіжному конкурсі вокалістів не прийняти участь і мені? Втрачати було нічого, і, врешті-решт, Білорусь ніколи ще не представляла там своїх вокалістів. Чим все закінчилося, ви знаєте. А наш оркестр, між іншим, в своїй дитячій віковій групі зайняв тоді друге місце!

— Гран-прі в Паневежісе — доки ваша остання винагорода?

— Я не люблю конкурси.

— Але на міжнародні джазові фестивалі їздите часто.

— На фестивалі, але не на конкурси. У Литві так випадково вийшло. Здається, є багато інших проектів, набагато цікавіше за конкурси. Наприклад, влітку я брала участь в міжнародному музичному проекті в Германії. Недалеко від Дюсельдорфа зібралася команда молодих людей з Німеччини, Білорусі, Фінляндії і Чилі, і ми, хоч і розмовляли на різних мовах, зуміли поставити і кілька разів показати на сцені свій мюзикл, в якому піднімалися проблеми Чорнобиля, економічної кризи, безробіття. Всі співали на своїх мовах, але публіка залишилася під великим враженням.

— Як я зрозуміла, ви співаєте не лише джаз?

— Але всією душею я за джаз! Хоча колись планувала пов'язати своє життя з журналістикою, писала замітки в газети, після 9–го класу навіть вступала до ліцею при БГУ з розрахунком на журналістику. Але тоді мені не вистачило балів, і через рік я вирішила подати документи в коледж мистецтв на естрадний вокал. І несподівано для себе поступила, причому відразу на бюджетне відділення, хоча конкурс був — 12 чоловік на місце. Тепер уже і не уявляю, що могла б займатися чем–то, окрім музики.

— Хоча ще недавно джазом не захоплювалися зовсім?

— Але під час вступу до моєму репертуарі була одна джазова композиція. Думаю, завдяки цьому ми і познайомилися з Ольгою Володимирівною Макушинськой, яка почала займатися зі мною з першого курсу. До речі, до цього Ольга Володимирівна 7 років пропрацювала в джазовій музичній школі в Ростове–на–Дону, який вважається мало не столицею російського джазу. Привчати мене до своєї улюбленої музики мій педагог початку поступово: спочатку ми разом ходили на концерти, я слухала джазові записи, заглядала в клуби послухати хороших інструменталістів. А пізніше у мене з'явилися і пропозиції від самих музикантів, зараз я з багатьма співробітничаю, пою в Symphonic Drive Orchestra під керівництвом Олександра Ліпніцкого.

— І часто виступаєте в мінських клубах і ресторанах.

— Але не стільки ради грошей, скільки для задоволення! Джазові музиканти — адже це не такий вже великий творчий круг, а в клубах є можливість побачитися, підтримати один одного, придумати новий проект, влаштувати джем–сейшен і поімпровізувати. Де ще таке можливе? Взагалі, як говорять наші джазмени, якщо ви хочете запрацювати грошей, не займайтеся джазом.

— А ось Лариса Доліна часто розповідала в своїх інтерв'ю, як їй доводилося воювати з мамою, що не схвалювала її перших концертів в ресторанах. Мовляв, не саме відповідне там середовище для юної дівчини.

— По-перше, я з раннього дитинства була самостійною. І, на щастя, мама вже розділяє мою любов до джазу, ходить на мої концерти і у всьому підтримує.

— З одного боку, зробити кар'єру джазового вокаліста в Білорусі непросто. Але з іншою, коли практично жодній конкуренції.

— Ой, ви знаєте, я і не хочу відноситися до цього як до конкуренції. Нас не так багато, нам треба бути однодумцями. Тому я прагну підтримувати хороші стосунки зі всіма своїми колегами. Можливо, продовжуватиму свою освіту за кордоном: було б непогано розширити свій кругозір, почути видатних джазових вокалістів не лише в записах. Але всім серцем я хочу повернутися сюди, тому що бачу, скільки тут таких же захоплених джазом, так само, як і я, що мріють, аби і в Білорусі був свій джаз високого рівня.

— А свої кумири у вас є?

— Звичайно, і це не лише вокалісти. Адже ще Френк Синатра говорив: «Співець може і повинен вчитися, слухаючи музикантів». Ну а серед вокалістів для мене безумовний еталон — Дайана Рівз. Вона багато гастролює, правда, почути її «живцем», мені, на жаль, поки не пощастило. Звичайно, і до Мінська приїжджають джазові виконавці, і практично завжди ці концерти проходят при повних залах. Публіка–то є! Коли-небудь, я вірю, і про сучасний білоруський джаз ще заговорять як про помітне явище.

Автор публікації: Ірина ЗАВАДСЬКАЯ

Важливі події

Опубліковано у Факти. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі не дозволені.