Програма «Велике місто» на телеканалі СТВ — про стосунки: між «простою людиною» і чиновником. Ведучі виступають в ролі прокурорів, що вимагають від представників місцевої влади відповідей: чому не вирішено квартирне питання? Чому течуть дахи? Коли зникнуть автомобільні пробки? Журналісти шукають винних в непорядку і примудряються заставляти їх завершувати довгобуди і латати діри в асфальті. Проте проблем менше не стає. Так чи у всьому винні чиновники? Критично віднестися і до людей, що сидять в кабінетах, і до громадян із скаргами, спробували ми з Наталією Бреус, одній з ведучих «Великого міста».
— Наталія, як вам удається, ставлячи каверзні питання, добиватися відповіді? Напевно потрібно бути тонким психологом, аби змусити співбесідника говорити чітко і по суті на складні теми.
— Мене вважають жорстким журналістом, хоча це лише образ. У житті я м’яка людина. Але в кадрі ми вирішуємо серйозні питання. Програма замислювалася, проте, не як допит, а як діалог з чиновниками. І жорсткі питання ставлю тут не я, а саме життя. Ми ж не ставимо за мету кого–то викрити. Адже без проблем місто жити не може — вони неминучі. Нам поважно показати, як міські служби працюють, як вирішують ті проблеми, про які подають сигнали громадяни.
— Проте від вас, мабуть, чекають в першу чергу рапортів про успіхи? Про «окремі недоліки» ніхто не любить поширюватися.
— Перед камерою їм частенько складно мовчати. Журналіст цим може скористатися і змусити співбесідника заговорити. В будь-якому разі раз ти прийшов на ефір, то припаде хоч что–то сказати. Гірше, коли вирушають від питань, починають говорити навкруги, про чем–то відвернутому. Або говорять багато, а справа з місця не рухається.
— Чи було таке, що після сюжету у вашій програмі кого–то зняли з посади?
— Таких випадків не було. Та ми до цього і не прагнемо. Ми хочемо, аби після проблемних сюжетів знаходилося правильне рішення. Чиновники, звичайно, цікавляться матеріалами. Поглянуть знятий сюжет — і позначають адресу квартири «з проблемами». Або вулиці. Значить, без уваги люди не залишаться. Тон всій програмі задала перша передача. Тоді в гостях був мер — Микола Ладутько. У сюжеті розповіли про жінку, квартира якої згоріла, а подменное житло на якийсь час вона не могла отримати. Після ефіру її забезпечили соціальним житлом. Або був випадок в Московському районі — божевільні черги, аби записати дитяти в дитячий сад. Після сюжету в цій ситуації все улагодилося. І черги зникли, і дітей визначили до дошкільних установ без проблем.
— Який відсоток програм допомагає вирішити проблеми?
— Складно сказати. Ну якщо навіть декілька героїв програми змогли отримати виразну відповідь від чиновників, значить, ми вже працюємо не даремно. Багато тем прагнемо просто «передувати». Сьогодні поговорили в «Великому місті» про те, як створювати безбарьерную середовище, а завтра побачили, що на вулицях автобусів з низькою платформою стало більше. Адже це не в одну мить відбувається. Значить, і до нашої програми питання стояло ребром в міських служб. Багато дзвінків поступає на «гарячу лінію» СТВ. Особливо по капітальному ремонту мінських будинків. Ми в програмі говоримо, куди піти і з кого запитати за майбутній капремонт. Адже в цьому випадку інформація — сила. Це і є наша допомога.
— Але завжди знайдуться невдоволені.
— Догодити всім неможливо. Тим більше що одне і те ж питання можна сприймати по-різному. Наведу приклад. Тема парковок в місті викликає великий резонанс. У програмі питання «Як бути з парковками в Мінську?» ми адресували багатьом фахівцям в цій темі. І Державтоінспекції, і комітету архітектури. Але навіть самі жителі не можуть домовитися, чи потрібно їм більше за парковочних місця перед будинком. Автовласники говорять «так», люди без авто в багнети сприймають організацію нових парковок. Виходить «конфлікт інтересів» на мікрорівні. Отже всім не догодиш.
— Ви багато займаєтеся чужими проблемами. А на себе залишається час? Адже ви теж городянин зі своїми потребами і турботами.
— Окрім роботи, в житті нічого не немає. Хобі навіть немає. І це не лише у мене. Недавно зібралися з колегами поговорити «за життя», і з’ясували, що всі трудоголіки. Журналістика — це і професія, і хобі. Єдине, що мене засмучує: мало часу залишається на сина.
— Як вважаєте, чим життя у великому місті відрізняється від життя в малому?
— Добре виїжджати з великого міста ненадовго і вигукувати: як добре в глибинці, немає шуму і чисте повітря! Але я злукавлю, якщо скажу, що не люблю мегаполіс. Тут мені комфортно, навіть враховуючи багато недоліків. Мій чоловік — з Мозиря і вже давно агітує мене туди переїхати, але я ні в яку!
— У чому краса життя в Мозирі, на думку вашого чоловіка?
— У Мозирі свій будинок, довкола природа. А тут сидиш в чотирьох стінах. Але я переконую мужа, що у великому місті цікавіше.
— Як думаєте, що вабить людей з малих міст у великій?
— Тут багато можливостей для навчання, кар’єри, заробітку. Швидше з’являється все нове. Для розвитку людини це поважно. Та і розваг більше.
— Але, як я зрозумів, у вас зовсім немає часу на розваги.
— Мені подобається вірити в те, що коли-небудь воно у мене з’явиться, і я все надолужу.
— Тобто живете мрією?
— Передчуття щастя приємніше за відчуття самого щастя.
Автор публікації: Віктор КОРБУТ
Злочин і стягнення
Мінімальний конкурс в територіальні комісії з виборів Президента Білорусі складе 1,3 людини на місце
Наша мета — створити оновлену подобу Білорусі
На денну бюджетну форму навчання в білоруські вузи зараховано 25 тис. 875 чоловік
В Мінська буде 9 міста-супутників