Доведено тілом

Яскравим гала–концертом завершиться завтра п’ятиденний танцювальний марафон XXIII Міжнародного фестивалю сучасної хореографії у Вітебську (IFMC– 2010). Сьогодні глядачі вперше побачать фіналістів міжнародного конкурсу на великій сцені. Про те, які хореографічні колективи з 13 країн попадуть у фестивальний шорт–лист, поки знають лише члени міжнародного жюрі. У закритих турах вони по 8 годин в день вивчали всі конкурсні постановки. До речі, очолив суддівську колегію Валентін Елізарьев, а не Дітмар Зайфферт, як було оголошено раніше, що стало головною сенсацією фестивалю.

Майже два роки ми нічого не чули про маестро Елізарьеве — з тих самих пір, як він залишив пост художнього керівника нашого театру балету. За цей час Валентін Миколайович поставив балет «спартак» в Каїрі, влітку планує робити спектакль «Створення світу» в Національному театрі опери і балету в Києві, запрошений також постановником класичних балетів в театри Токіо і Краснодару.

«Ви ніхто, — заявив одного дня Сальвадор Далечіні своїм екзаменаторам в академії мистецтв, — і не маєте права судити мене». За що був негайно вигнаний з учбового закладу. Приблизно ті ж слова кинув одного дня хореограф Раду Поклітару, учень Елізарьева, в обличчя своєму вчителеві, коли на черговому IFMC у Вітебську Валентін Миколайович не порахував постановку свого учня шедевральной. Так от ще одна інтрига нинішнього фестивалю: Раду Поклітару також в жюрі конкурсу, причому в гостьовій програмі феста представив свою версію «Лускунчика» з молодим театральним колективом «Київ модерн–балет», який сьогодні очолює. «Хороша робота, — сказав після спектаклю вчитель своєму учневі. — Але небезперечна». «Я вислуховую все–все думки, — відповів норовистий Поклітару маестро Елізарьеву. — Але роблю по-своєму».

Як художник художникові

У танцювальному фейєрверку гостьових спектаклів була представлена робота ще одного члена жюрі нинішнього конкурсу — Сергія Смирнова. З трупою пермського театру «Балет Євгенія Панфілова» він приготував до фестивалю прем’єрові «За краєм край». Якщо його колега Раду Поклітару в «Лускунчику» занурює головну героїню, жебрачку Марію, в глибокий сон, де вона некеровано блукає по сміливих еротичних фантазіях, то Смирнов свою этуаль в модних гумових чоботях залишає на пристані біля річки, де та щодня впродовж довгих років чекає свого коханого, можливо, навіть перебираючи старі фотографії і цілуючи черевики, в яких він ходив колись.

Невдячне це справа — судити суддів, тому я попросила кожного з хореографів висловитися про представлені у Вітебську постановки один одного.

Сергій Смирнов про балете–фантасмагории «Лускунчик»:

— Цей спектакль Раду — як і його ім’я — радість і свято. Раду — людина великої форми, справжній театр! І це його стихія, він професіонал своєї справи, тому, коли дивишся такі роботи, не виникає жодних бажань шукати недоліки в постановці, хочеться просто насолоджуватися спектаклем.

— На фестивалі працює дискусійний клуб, де від більшості критиків я чула думку, що «Лускунчик» — це не танець модерну, в кращому разі — неокласика, і складно пояснити присутність цієї постановки в програмі фестивалю. Ви згодні?

— Немає. На фестивалі ми повинні розглядати не жанрове різноманіття, а танець взагалі: чіпає він тебе, хвилює чи ні. А яке це напрям — джаз, модерн або класика, — мене особисто абсолютно не хвилює. Хореографія в «Лускунчику» изисканна по текстурі, винахідлива. На мій погляд, Раду Поклітару — це Кулібін наших днів, лише в танці.

Раду Поклітару про танце–спектакле «За краєм край»:

— Я дуже вдячний глядач, і хоча Сергій говорив, що «За краєм край» — це не сама його улюблена робота, у мене сьогодні після перегляду сталося свято театру. Я поглянув прем’єру з величезним задоволенням, мені було цікаво з першою до останньої хвилини.

— Не станемо приховувати, одноактівки часто мають утилітарне значення — вони просто необхідні будь-якому театру, тому хореографи вимушені братися за їх постановки. Можливо, «За краєм край» якраз той самий випадок?

— Повірте, хореограф береться за постановку, коли у нього з’являється можливість висловитися, і менше всього у цей момент художник замислюється про потреби театру. Вчора я познайомився з Сергієм Смирновим як з людиною, сьогодні познайомився з ним — хореографом (до цього не бачив жодної його роботи), і емоції у мене найчудовіші.

Закінчена п’єса для механічного піаніно

Варто сказати, фестивальна публіка стоячи овацією зустрічала обоє спектаклю.

— Ой, знаєте, ця хвороба вставання — вона як рак, поширюється всюди, — морщиться балетний критик, викладач історії танцю Вільнюської музичної академії Віта Мозурайте. — У Вільнюсі глядачі що не побачать на сцені — все одно в кінці перформанса встають. У Вітебську ось теж заразилися. Це хвороба. Для мене це абсолютно не приклад хорошого спектаклю.

От себе додам, що моноспектакль «Соло з роялем», де танцівник Джанфранко Челестіно демонстрував бездоганну техніку танцю модерну, ураганний обертаючись довкола інструменту, на жаль, зовсім не пройняв вітебських глядачів, з прохладцей вони покидали зал, навіть не намагаючись стоячи аплодувати. Смію сподіватися, хвороба, якої так побоюється пані Мозурайте, все ж мине той, що бачив види IFMC. «Що добре німцеві, то російському смерть», — міркує в своїй конкурсній роботі «Нічого спільного» колектив з Мінська D.O.Z.SK.I. Автор проекту Дмитро Залесський, погостювавши на фестивалях танцю в різних країнах, справедливо помітив, що «європейський» глядач все ж відрізняється від «нашого». Для люксембуржца Челестіно, наприклад, в танці важливий процес — body mind, а наш глядач звик до живописних постановок з ясним сюжетом, «щоб красиво було»: з трюками, револьтадами і па–де–бурре з піруетами. Можливо, тому пишний, яскраво декорований «Лускунчик» з розкішними костюмами у Вітебську прийняли із захватом.

Нагадую, в Мінську цей балет можна буде побачити в понеділок на сцені Великого театру опери і балету. Я ж доки відкланююся, завмираючи в чеканні, чим закінчиться цей міжнародний конкурсний танок.

Вітебськ — Мінськ.

Автор публікації: Вікторія ПОПОВА

Фото: БЕЛТА

This entry was posted in Блогосфера. Bookmark the permalink.