Get Connect Now

2 грудня [AMATORY] виступить в мінському клубі «Реакторі».

Признаюся, упустив ту годину, коли зійшла зірка пітерської команди [AMATORY]. Ні, я не противник важкої музики, її сучасних напрямів і відгалужень. Але чомусь довго відмовлявся на пропозиції послухати цих парубків. А одного дня, клацаючи пультом по телеканалах, наткнувся навіть не на кліп, а на церемонію вручення каких–то призів. «Краща група — [AMATORY]!» — проголосили. «Соромно бути лохом», — подумав я і відправився в найближчий магазин пластинок. Тогда–то і зрозумів, чому музика колективу має таку феноменальну популярність і чому в симпатіях до нього признаються критики, які раніше, окрім Beatles і Вайкуле, нічого не слухали.

2 грудня [AMATORY] виступить в мінському клубі «Реакторі», а доки гітаристи Дмитро [JAY] Рубановський і Олександр [ALEX] Павлов відповідають на питання нашої газети.

— Ваш альбом, що тільки що вийшов, носить дуже «оптимістичну» назву «Інстинкт приречених».

[ALEX]: Назва дуже символічна і може бути потрактовано неоднозначно, тому ми і вибрали його. Приреченим можна бути на страждання — це, до речі, трапляється частіше. Але можна бути приреченим і на успіх. Який варіант вибрати — слухач вирішує сам. Хоча в буклеті зашифровано наше розуміння цієї назви!

— Звинувачення від фанатів в тому, що на черговій пластинці група прогнулася під мейнстрим, думаю, ви вже чули. І ваші аргументи, що багато музикантів схожих з вами напрямів дозволяли собі такі експерименти, для них нічого не означають. А може, дійсно вирішили полегшити звук?

[JAY]: Що означає «полегшити звук»? На нашій останній пластинці всього одна відносно легка пісня, все інше — суцільний «тяжеляк», зрозуміло, не позбавлений мелодійних вкраплень. У чому ж тоді полягає наша «прогибаемость під мейнстрим»? Коли я чую таке, створюється враження, що людина абсолютно не розуміє, про що говорить. Невже наші кліпи крутять по головних музичних каналах, а пісні в гарячій ротації — на всіх радіостанціях?

— А для вас принципово, аби вашу музику відносили саме до «метал–кору», а не, скажімо, до «эмо–кору»?

[JAY]: Абсолютно непринципово. Зрозуміло, існують деякі «іміджеві» групи, які потрапляють під ті або інші класифікації, але [AMATORY] — не одна з них! Ми постійно експериментуємо, намагаємося робити что–то нове для самих себе і публіки, і не поважно, як це потім назвуть. Тому що все це був і буде хэви–метал!

— Коли вам стало ясно, що з вашим колишнім вокалістом — Ігорем Капрановим — стало відбуватися «что–то не те», що він віддаляється від мирського життя?

[ALEX]: Ігор, в принципі, давно виявляв цікавість до духовних аспектів життя на нашому украй матеріальному світі. Але це нормально, я вважаю, адже кожен рано чи пізно ставить собі питання, на які ніхто не може дати відповіді. У групі все йшло як завжди: ми відіграли дещо просто відмінних літніх фестов, працювали над альбомом. Можливо, він відчув, що йому нічого сказати людям в новому альбомі, або були какие–то інші причини — не знаю. Але його рішення присвятити себе релігії особисто для мене було украй несподіваним. Перед самим від’їздом Ігоря ми домовилися зустрітися. Але на зустріч він не прийшов, і з липня 2010–го я більше його не бачив і не чув. Отримав лише sms, яке, знову ж таки, не розставило крапки над «i».

— Приймаючи в свій колектив співця В’ячеслава Соколова, ви допитували його з пристрастю? Мовляв, друг, скажи нам відверто, чи є у тебе «таргани» в голові, чого нам від тебе чекати, аби ми були готові?

[ALEX]: Багато хто дивується з того, що Слава став, по суті, єдиним кандидатом на роль вокаліста. Але буквально на першій же репетиції після декількох зіграних пісень із Славой ми зрозуміли, що стався той самий біохімічний процес, який часто називають магією. І ми більше не стали нікого прослухувати, а вирішили довіритися інтуїції і почали з подвоєною силою працювати над новим альбомом вже із Славой.

— Я читав книгу–биографию «Черно–белиє дні: вся правда про групу [AMATORY]». І пізнавально, і захоплює. Але ж напевно какой–нибудь факт залишився прихованим від публіки. Здайте його нам, а?

[ALEX]: Так, були побоювання, що книга не влізе в стандартну палітурку, тому видавництво трохи скоротило її сторінок так на 100. Але я вважаю, що це навіть до кращого, оскільки так вона стала цікавіша і зрозуміліша ширшому кругу читачів. Наприклад, в остаточній редакції до книги не увійшла частина, в якій проводилися паралелі в долі одного американського футболіста Стюарта і нашого барабанщика Дані. Даня дуже довго грав концерти у футболці з номером і клубною приналежністю цього самого Стюарта, навіть узяв у результаті собі груповий ник [STEWART].

— У історії багатьох груп були свої трагедії. У вас це смерть гітариста Сергія Осечкина. Коли ви читали, чули вислови типа «а чого ви хотіли? Якщо так же порушувати режим, в будь-якого з печінкою виникнуть неприємності», то, скриплячи зубами, погоджувалися з такою думкою або хотіли вступити в бійку на згадку про свого друга?

[ALEX]: Якби з раком все було так просто і зрозуміло і справа була лише в тому, аби, як, ви сказали, «порушувати режим». Це дуже складне питання, чому, як і звідки береться хвороба і чому вона забирає кращих.

— До речі, з часом звинувачення в зайвій штучній неприступності і пафосности музикантів ансамблю затихають.

[ALEX]: Я думаю, такі чутки поповзли із-за політики нашого колишнього менеджменту. Що на даний момент вже був. Мене та і інших парубків ніколи не обламує вийти після концерту поспілкуватися з публікою і роздати автографи таким, що всім бажає. І ми це робимо! Але після шоу нам потрібно остигнути, переодягнутися, небагато прийти в себе. Отже (як правило, хвилини через 20 — 30) в залі завжди можна знайти кого–нибудь з нас, якщо лише правила концертного майданчика дозволяють публіці залишатися усередині через деякий час після завершення заходу.

— Попса дає людині можливість «провітрити» мізки, хороша естрадна пісня приносить задоволення і вмістом, і упаковкою, доля пропонує в себе вслухатися. А що несе слухачеві важка альтернативна музика?

[JAY]: Абсолютно не згоден ні з одним з тверджень! Проте, якщо говорити про важку альтернативну музику, думаю, тут все дуже багатогранно і відповісти однозначно не вийде. Деякі люди знаходять в ній вихід для своєї негативної енергії, інші просто люблять драйв і приходять «потанцювати» на концерти. Але в будь-якому разі це визначено важка і енергійна музика не для слабонервних!

Фото Марії МІТРОФАНОВОЇ.

Мінський міжнародний кінофестиваль підвів підсумки

ВИНАГОРОДИ XVII Мінського міжнародного кінофестивалю «Лiстапад» продемонстрували: російська і білоруська публіка про смаки не сперечається. Приз глядацьких симпатій в Мінську вручили картині Марселя Раськина з Венесуели «Брат». Ледве раніше цей же фільм став фаворитом глядачів і володарем Гран-прі XXXII Московського міжнародного кінофестивалю. Одна з найпрестижніших винагород мінського «Лiстапада–2010» — спеціальний приз Президента Білорусі «За гуманізм і духовність в кіно» також дісталася «Братові».

— Не дивлячись ні на що, ми все одно живемо в загальній країні, де як і раніше головні слова — віра, духовність, краса, — сказав Державний секретар Союзної держави Павло Бородін, піднімаючись на сцену Палацу Республіки з призом Постійного Комітету Союзної держави «Разом». Ця винагорода традиційно вручається під час урочистої церемонії закриття «Лiстапада» персонам, що найяскравіше проявив себе в спільних творчих проектах наших країн. Її новим лауреатом став Андрій Мерзлікин, що зіграв одну з головних ролей в першому спільному кінопроекті Союзної держави «Брестська фортеця». Хоча в основному конкурсі мінського кінофестивалю «Брестська фортеця» не брала участь, рішення відзначити настільки коштовним призом фільм, яким відкривався «Лiстапад», білоруська публіка зустріла найщирішими оплесками.

А напередодні урочистої церемонії закриття кінофестивалю Павло Бородін відвідав мінський театр–студию кіноактора, де вручив медалі Союзної держави за творчі досягнення, гуманізм в мистецтві і великий особистий вклад в зміцнення братерства і дружби між Росією і Білоруссю. Винагород удостоєні заслужена артистка Білорусі Любов Румянцева, а також актори театру і кіно Володимир Гріцевський, Віра Полякова–Макей, Анатолій Терпіцкий і Петро Юрченков. Їх імена напевно добре відомі не лише білоруській публіці: наприклад, за право показати «Альпійську баладу» з Коханням Румянцевой в головній ролі сорок років тому назад билися багато престижних кінофестивалів.

Друга традиційна винагорода кінофестивалю в Мінську — спеціальний приз Парламентських Зборів Союзу Білорусі і Росії «За вірність етичним ідеалам в кіномистецтві» — дісталася відразу двом професіоналам своєї справи. Білоруському акторові Івану Мацкевічу, що зіграв глибокі ролі в таких знаменитих картинах як «Хліб пахне порохом», «Державний кордон», «Чорний замок Ольшанський», «Дубровський», «Отци і діти» і багато інших. І російському документалістові Євгенію Соломіну, чий фільм «Глибинка 35 Х 45» вже не на одному престижному кінофорумі називався «Одній з найправдивіших і поетичніших картин про Росію» і був по гідності оцінений в Мінську. Спецприз жюрі конкурсу неігрового кіно «Лiстапада» також присудили «Глибинці» Соломина.

Гран-прі «Лiстапада» жюрі одностайно віддало ігровому дебюту українського кінодокументаліста Сергія Лозніци «Щастя моє», що викликав немало гарячих суперечок у мінських глядачів. Втім, не менше дискусій цей фільм спровокував на кінофорумі Канна, а також в Сочі і Анапі, на фестивалях «Кінотаврах» і «Кіношок», де згодом був відмічений помітними винагородами. На історію, яка стала основою для сценарію картини, режисер наткнувся в одній з російських газет. Певну роль у виборі місця дії зіграло і те, що чималу частину своїх документальних робіт Лозніца, що починав кар’єру в російському кінематографі, створив, подорожуючи по покинутих селах Росії.

— Насправді місце дії тут умовно, — стверджує він. — Адже подібне може відбуватися далеко не в одній лише Росії. Цей фільм — мій біль, мій крик. І якщо «Щастя моє» викликає стільки суперечок, значить, це варто було знімати.

Головну роль в картині Лозніци зіграв Віктор Немец, що зараз активно знімається у російських режисерів.

— Я испитаваю величезну гордість, що і я, і Сергій родом з одного білоруського міста — Барановичів! — признається актор. У свою чергу, Сергій Лозніца не приховує, що його наступною роботою в ігровому кіно стане екранізація повести Василя Бикова «В тумані».

— Приємно, що «Лiстапад» не виявився клоном фестивалів, що існують на території колишнього СРСР, — відзначив член професійного жюрі основного конкурсу мінського кінофоруму, російський кінокритик Кирило Разлогов. — Був несподіваний склад фільмів, несподівана атмосфера. Приємно, що у білорусів вийшло організувати форум, дуже схожий на світовій.

Проте своїм головним досягненням організатори нинішнього «Лiстапада» вважають інше: за один лише тиждень фестивальні покази викликали інтерес більш ніж в 300 тисяч мінчан. Хоча долю головних винагород мінського кінофоруму тепер визначають не глядачі, як це було раніше, а члени жюрі, «Лiстапад» як і раніше залишається улюбленим фестивалем білоруської публіки.

Раїса Захарова

МІНСЬК

Фото: Владислав Богуш

Міський голова

Час вирішувати

Нападай, а то програєш

Павлов Михайло Якович

Лукашенко підкреслив недопустимість корупції розподілу землі в Мінської області