Під гітарним грифом
У головного персонажа творів британського письменника Яна Флемінга суперагента 007 сера Джеймса Бонда була ліцензія на право безкарного відстрілу всіх ворогів англійської корони. Вже не знаю, в якому відомстві видавалася ця ліцензія, чи підписувалася ця охоронна грамота безпосередньо Її Величністю і чи був на ній ліловий штемпель з вказівкою терміну дії. Все це залишається таємною.
А ось у мене подібна дозвільна паперова до цього дня зберігається в заповітних антресолях серед сотень інших прикмет того, що пішов XX століття. Правда, носила моя охоронна грамота дещо іншу функцію. Колись на початку 80–х вона дозволяла мені виходити на сценічні підмостки рідної країни і безперешкодно співати пісні власного вигадування, правда, не аби які, а лише дозволені відповідними органами. На жаль, цей вельми коштовний документ мав певний термін придатності, після закінчення якого авторські повноваження втрачали силу і перед моїм носом опускався незримий шлагбаум, піднімання якого було можливим лише із здобуттям нового дозволу або з продовженням старого, що, по суті, означало одне і те ж.
Час загальної «литовки» текстів досяг свого апогею в часи сумні, відомі всім як застійні. Співаючі і такі, що говорять автори, що не отримали офіційного права на спів і розмову з сцени, відлучалися від своєї годувальниці найстрогішим чином. Бардів ці нововведення торкнулися повною мірою. Ще вчора виступи, проходившие на сценах НДІ, вузів і в простих заводських актових залах, припинилися як по помаху чарівної палички. Законопокірні директори ДК і інших установ категорично відмовлялися надавати свої приміщення для проведення концертів людям, що не мають потрібного паперу.
У 1980 році на цілих 6 років був закритий найвідоміший в Радянському Союзі фестиваль авторської пісні імені Валерія Грушина. І всі ці роки йому довелося перебувати на нелегальних умовах напівпідпілля.
Можливо, і в моєму житті виникла б концертна пауза завдовжки в декілька років. Ну хіба що співав би я свої пісні друзям біля багаття або де-небудь на кухні. Але сталося наступне. Зіткнувся я якось ніс до носа із старовинним приятелем, геологом, великим залицяльником авторської пісні, який залишив свої геологічні дослідження і повністю присвятив себе комсомольській роботі в одному з райкомів Мінська.
— Як живеш, старик? — цікавиться колишній геолог. — Що нового в житті?
— А то ти не знаєш?! — криво усміхаюся я і розповідаю йому про свої печалі.
— Что–нібудь придумаємо, — говорить приятель, — безвихідних ситуацій не буває.
Опісля какое–то час дзвонить він і повідомляє, що його районний комітет комсомолу вийшов з клопотанням перед відповідними органами, аби у Галини і Бориса Вайханських була можливість показати свою концертну програму високої комісії.
Далі сталася подія, незабутня для нас в усіх відношеннях, можна сказати, знаменне. «При повному світлі і звуці» з сцени Республіканського палацу культури профспілок ми дали свій найпам’ятніший концерт — заспівали всю двогодинну програму для. десяти чоловік. Причому виконувалася програма з повним конферансом. Витримувалися паузи для нечутних оплесків і передбачуваного сміху після жартівливих творів. Всі дві години, поки тривало це дійство, з глядацького залу ми не почули навіть натяку на життя. Лише гнітюча тиша, як в кращих фільмах безсмертного Альфреда Хичкока. А потім цих десять чоловік келійно обговорювали почуте. Нас же запросили вже на оголошення вироку. Композитор сказав, що йому все, окрім музики, здалося чудовим. А поет хвалив якраз музику і лаяв вірші. Конснерваторний викладач висловив претензії до вокалу. І лише представник комсомолу не вступав в суперечку, недвозначно показуючи всім, що говорити просто не про що.
Проте після всіх цих дебатів саме він сказав головну фразу: «Комсомол ручається за цих музикантів». І буквально через тиждень в наших руках вже трепетав жаданий папірус. У верхньому лівому кутку документа стояв штамп відділу культури Мінського міськвиконкому із заповітним резюме: «Дозволено до прилюдного виконання до 01 січня 1983 року».
До речі, дата ця мені запам’яталася із-за одного абсолютно абсурдного випадку. Так, в самому кінці грудня 1982 року повинен був відбутися концерт нашого дуету на одній з мінських сцен. Несподівано подзвонили організатори і попросили перенести виступ на початок січня по каким–то абсолютно об’єктивним технічним причинам. Ми сказали, що не проти. І раптом за декілька днів до концерту з’ясовується, що він не може відбутися унаслідок простроченої «ліцензії». Тобто ще 31 грудня пісенний продукт був їстівний, а через день повністю зіпсувався і міг загрожувати здоров’ю глядача. Всі наші напучення, звернені до директора ДК, про виключення з правил не здобули дії, оскільки переляканий чиновник не збирався ризикувати своїм робочим местомом з любові до мистецтва.
І знов почалися наші ходіння по муках, точніше, по інстанціях. І після відчайдушних зусиль нам таки було дозволено співати ще цілий рік ті ж самі власні пісні.
Дивлячись фільми про Джеймса Бонде, постійно переконуєшся, що прописані обмеження в трудовій діяльності можна обходити, якщо проявити належну кмітливість. Спробуйте перевір, кого відправив до прабатька знаменитий агент, стріляючи зі свого «вальтера»: чи ворога англійської королеви або так, випадкового перехожого? Ось і ми дуже скоро виявили, що ніхто з чиновників, що сидять в залі, не збирається водити пальцем по дозвільному паперу, звіряючи, чи ту пісню співають на сцені, на яку дозвіл є, або сваволять. Головне — наявність самого паперу. А ще дуже поважно було уміти правильно оголошувати концертні номери.
У застійні часи знавав я бардів, які досягли високого пілотажу в представленні власних вигадувань для членів конкурсних жюрі. Будь-яка пісня про простий осінній дощ могла стати патріотичною, якщо передувала простим авторським поясненням, що вона присвячується, ну, скажімо, захисникам Паризької комуни 1871 року. І ось вже дощ сприймається як сльози, а само твір вмить забарвлювався в героїчні тони і автоматично ставав недоторканним.
Та і мені самому деколи доводилося виконувати з сцени білогвардійські романси власного вигадування і передувати їм міркуваннями про болісні роздуми деякого штабс-капітана перед тим, як йому вирішитися перейти на сторону більшовиків.
Всі ми тоді осягали непросту науку — висловлюватися езопівською мовою, оскільки відчуття постійної небезпеки міцно засіло в нашій підсвідомості.
Етимологічно слово «ліцензія» походить від латинського слова licentia, яке дослівно перекладається як «вільність, свобода робити що завгодно». У питаннях творчості без внутрішньої свободи художникові існувати украй складно, а деколи просто неможливо.
Вже не знаю, чи мучився пан Бонд питаннями моралі, чесно відпрацьовує свою ліцензію, а для мене найголовнішим суддею завжди був глядач. А ще — у кожної людини має бути свій внутрішній редактор, в якого є просте ім’я — совість. Саме вона і видає всім нам ті самі дозвільні папери.
Автор публікації: Борис ВАЙХАНСЬКИЙ
