Втомився і хочу кохання

Учасники групи Quest Pistols — веселі і меткі, клубні і концертні, клоуни і філософи — вже який рік є беззастережними хитмейкерами на рівнинах і взгорьях однієї шостої частини суші. Їх мистецтво люблять і учений, і друг степів. Концерти колективу в Мінську всякий раз проходят з беззастережними аншлагами. Після одного такого клубного сейшена я зловив в гримерке музикантів колективу Микиту Горюка, Антона Савлепова і Костянтина Боровського, і після нашої розмови симпатизую їм ще міцніше.

— Чи є у вас в загашнике пісня рівня «Білої бабки кохання»? І взагалі, чи відстежує хто з вас інтернет у пошуках незвичайних пісень?

— Ви вважаєте, що «Біла бабка кохання» — наша найсильніша композиція? У нас із цього приводу дещо інша думка, і у багатьох наших залицяльників теж. Втім, чи варто порівнювати, наприклад, «Білу бабку.» і «Я втомився»: кому–то подобається одна, кому–то — інша. Передбачити, що пісня теоретично може стати мегахитом, можна! Але гарантувати цього, на жаль, не можна. На весну наступного року планується релиз нового альбому, там буде декілька композицій, що претендують затьмарити і «Бабку.», і «Революцію», і «Я втомився», разом узяті.

— Наскільки важливий для вас сценічний епатаж? Вам без нього важче достукатися до слухача? І, якщо відкинути убік все ваші перформанси, чи будете ви настільки ж цікаві публіці?

— Напевно, складно повірити в те, що тут немає ні грама епатажу, ми дійсно такі і є щодня і поза сценою. І це все одно що запитувати у Надії Кадишевой, а як вона відчуватиме себе на сцені без своїх епатажних вбрань. Або у Льва Лещенко запитати: а прославилися б ви без своєї манери тримати мікрофон?

— Чиє музичне шоу справило на вас за останній час найсильніше враження?

— Концерт Леді Гага у Відні в турі The Monster Ball Tour на підтримку альбому The Fame Monster був відмінний. Чи сьогодення це шоу?.. Якісне і драйвовое.

— Всім пам’ятні рулони туалетного паперу, які ви метаете з сцени. У Радянському Союзі вона була дефіцитом. А за яким предметом повсякденного попиту ви б із задоволенням постояли в черзі? І так, аби не дісталося, аби знову стояти?..

— Часи Радянського Союзу припали на наше безтурботне дитинство, і, на жаль або на щастя, ми були позбавлені можливості стояння в чергах. І, мабуть, не існує нічого на матеріальному світі, на що б варто було витрачати масу часу, та ще і із задоволенням. Думаємо, і в ті часи це було не задоволення, а, швидше, гостра необхідність.

— Послухайте, ну Артур Пірожков (персонаж Александра Ревви — учасника Comedy Club) у вашому кліпі на трек «Революція» — чи не перебір? Або це ваше кредо таке — не пройти мимо того, що має хоч какой–то резонанс в медіапросторі? Наскільки ви стежите за модою в чому б то не було і чи можете зробити прогноз, що буде в тренді. скажімо, завтра до вечора?

— Модно буде те, що надіне або пропагуватиме найавторитетніша і модніша людина у вашому оточенні. А вже кого ви собі виберете — це залежить виключно від вас. Ми вибираємо здоровий спосіб життя, вегетаріанство, спорт і духовний розвиток і вважаємо, що це краща мода на всі часи. Якщо ми досить авторитетні для вас — приєднуйтеся до нас!

А Артур Пірожков — відмінний товариш і талановита людина, дурістю було б не зняти разом з ним кліп.

— У Юрія Шевчука є така фраза з пісні: «Революція, ти навчила нас вірити в несправедливість добра». Найбільші неприємності для вас — що це було?

— Несправедливість добра, неприємності. Ви нас вирішили заплутати?..

— Стараюся, але доки не виходить! Ви знялися у фільмі «Весілля по обміну». А в якому що вже вийшов — давно або недавно — фільмі ви б із задоволенням знялися і в якій ролі і чим ця роль вам близька?

— Думаємо, ми б всі утрьох добре впоралися з роллю всім відомої трійці з фільму «Майстер і Маргарита». Антон сповна міг би зіграти Фагота, Никіта — кота Бегемота, а Костянтин — це ж типичнейший Азазелло, особливо коли в казанку.

— Буває таке, що сидите ви після концерту, раптом почули в маршруті свою пісню, краєм ока відмітили ваш кліп і думаєте: що ж ми за ідіоти такі, все веселимося, придурюємося.

— Сидимо ми після концерту в маршруті? І краєм ока помічаємо свій кліп? У вас в Мінську всі артисти після концертів, чи що, роз’їжджаються на маршрутах, обладнаних плазмовими екранами?

— Залік! Одна з ваших візиток — пісня «Я втомився». А що вам хочеться у відпочилому стані — того ж (коханню) або чого міцніший?

— Ми завжди хочемо кохання, у всіх її проявах, це чисте і світле відчуття, до нього варто прагнути завжди.

— Наскільки вам цікава білоруська естрада? Лише не говорите про «Песняров» і «Ляпісу Трубецкого». Типа, а хто це?

— Ну «Песняров» і «Ляпісу Трубецкого», мабуть, знає будь-яке дитя. Який, зрозуміло, косив хоч раз в житті «канюшину» і був в Керчі. І ми думаємо, навіть ці представники естради було б вистачає, аби розуміти: вам є чим гордитися.

— Ви коли-небудь обов’язково помрете. Як думаєте, куди вам уготована дорога — в пекло або рай? І куди самим хотілося б попасти?

— Вам теж залік. Признавайтеся: ви і є Капітан Очевидність?..

Автор публікації: Олег КЛІМОВ

Кіно для всіх

Веселий будинок

Так залиште непотрібні спори — Я собі вже все довів.

Скільки нам років

З тим, що настає!

Posted in Блогосфера | Comments Off on Втомився і хочу кохання

Сектор ПРО

Про секторальной систему ПРО

Президент Дмитро Медведев на минулому в минулу суботу саміті НАТО запропонував альянсу спільно створювати таку систему протиракетної оборони, при якій Росія готова прикрити Європу від можливих ракетних погроз зі свого боку, а Захід — зі своєю. Суть пропозиції Медведева полягає в утворенні так званої секторальной системи ПРО.

Згідно цієї концепції Москва зобов’язалася збивати ракети, які можуть бути випущені у напрямі Європи через територію Росії або через сектор, відповідальність за який вона візьме за домовленістю. Аналогічним чином і в НАТО повинні будуть узяти на себе зобов’язання захищати Росію по своїх секторах. При цьому підконтрольні сектори можуть перетинатися і виходити за рамки державних кордонів.

Попередні контури, чорновий ескіз об’єднаної системи експерти повинні будуть представити в березні майбутнього року.

Але вже сьогодні абсолютно ясно, що це паліатив, напівзахід. Вона дає лише тимчасовий вихід із скрутного положення, що склалося після того, як Захід відкинув ідею Медведева про новий договір про європейську безпеку. Цікаво, що ні в підсумковому документі зустрічі у верхах, ні на прес-конференції російського Президента більше не було заслань на цю гучну ініціативу Москви, авторство якої належить самому Медведеву. Втім, її ніколи серйозно і не розглядали, оскільки Захід не бачить нужди в створенні нових інститутів безпеки в той час, як є Північноатлантичний договір.

До речі, і нову спільну систему протиракетної оборони, настільки сенсаційно презентовану в Лісабоні, Москва і Брюссель все одно називають по-різному. Медведев говорить про європейську ПРО, а в офіційних документах альянсу вона називається «ПРО НАТО».

І в нинішніх умовах рівень недовір’я один до одного дуже високий, аби створити по-справжньому інтегровану систему.

За словами експертів Польського інституту міжнародних справ Беати Гурки–Вінтер і Роберта Смігельського, Росія не може ні блокувати появу в Європі, ні звузити її можливості за допомогою договірних обмежень. Тому єдина можливість Москви вплинути на форму майбутньої системи — це приєднатися до неї на максимально вигідних для себе умовах.

Що і було зроблено в Лісабоні. Особливості побудови системи ПРО з розділенням на сектори пояснюються тим, що зараз ні НАТО, ні Росія не готові допускати до своїх елементів ПРО і ППО сторонніх, відзначають експерти. В той же час при такій секторальной структурі в Москви з’явиться упевненість в тому, що європейська ПРО не робить замах на сектор дії російських стратегічних ядерних сил.

Ось де, напевно, і заритий собака. НАТО говорить про «іранську» або «північнокорейську загрозу», але Росію більше непокоять плани будівництва протиракетних баз в Польщі, Румунії, Болгарії.

Проблема, на думку аналітика Діани Джонстон з Global Research, полягає в тому, що жодній новій стратегії НАТО в Лісабоні заявлено не було. Саміт назвав цілий набір «страшних погроз», включаючи «лінію Мажіно» в повітрі», нібито здатну зупинити ракети ворога, але велика частина цих погроз — це фікція з вказівкою ціни.

Велика частина погроз, які назвав в своїй доповіді генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен, — брак води, голод, кліматичні зміни, кибератаки, танення арктичних льодів і тому подібне, — не вимагають військового рішення. Жодні «страни–изгои», «форпости тиранення» і «міжнародні терористи» за це не відповідальні. Це швидше страхові ризики. Але НАТО включило ці проблеми в свою стратегію як що вимагають військового втручання, і Обама в своїй промові особливо поблагодарил Расмуссена за виконану роботу.

Насправді в НАТО немає своєї стратегії, зате вона є в США. І коли необхідно, вони рішуче користуються інструментом НАТО, не приймаючи жодних заперечень.

Проблема в тому, що дипломатія як спосіб усунення проблем зникає, а головні рішення в світі приймає не держдепартамент, а Пентагон. Набор рисок, які включені в стратегічну концепцію НАТО, викликає великі розбіжності у дипломатів, зате воєнно-промисловий комплекс упевнений в майбутніх замовленнях. То ж торкається, до речі, і замовлень на будівництво європейською ПРО.

Втім, справа не лише в бізнесі. Дійсна прихована концепція США, пише канадська Global Research, полягає в тому, аби «ізолювати, залякати і кінець кінцем спровокувати крупні країни, що вважаються суперниками», а саме — Росію і Китай. «Тому, що б не говорилося, ПРО служитиме полегшенню можливій агресії відносно Росії. Оточення Росії продовжується в Чорному морі, в Балтійськом і в Північному полярному крузі», — наводить иноСМИ переклад публікації. Як приклад наводиться план прийому України в НАТО, незважаючи на те, що це передбачає вигнання Чорноморського флоту і росіян з Криму. Викликає побоювання також мілітаризація Арктики, де, на думку головного НАТІВСЬКОГО командувача в Європі Джеймса Ставрідіса, можливий конфлікт із-за ресурсів.

Втім, в тому і полягає мистецтво американського методу діалогу і прагнення до формального консенсусу, що розмови про «загрозу НАТО» вважаються ознакою поганого тону. Сьогодні прийнято говорити про партнерство. Це доки не підсумок, але непогана відправна крапка до справжнього взаєморозуміння і співпраці.

Автор публікації: Ніна РОМАНОВА

Автоматизована система реєстрації учасників ЦТ працює за принципом одного вікна – Феськов

Держрегістр інформаційних систем створений в Білорусі

Маневри довкола ПРО

Увечері — ПРО, вранці — контра?

Литва оголосила про готовність розмістити у себе елементи системи

Posted in Блогосфера | Comments Off on Сектор ПРО

Місто Сонця – місто дощу

Це древнє місто племені інків було збережене минулими століттями: бурхливі події історії впродовж довгого часу не порушували спокою Мачу-Пікчу.

Віддання свідчать, що місто Мачу-Пікчу, розташоване на гірській вершині в Центральній Америці, на території сучасної держави Перу, з’явилося завдяки Манко Капаку, героєві легенд індіанського племені інків. Він був сином бога Сонця і богині Луни, посланим на Землю, аби відвести людей від варвара і привести до цивілізації (у їх, звичайно, розумінні). Він же почитався інками як засновник Тауантінсуйу, колись найбільшої держави Південної Америки.

Мачу-Пікчу був досить невеликим містом — в поселенні, що складалося приблизно з двохсот споруд, жило всього біля 1200 чоловік, причому більшість з них, судячи по знайдених скелетах, були жінки, ймовірно, це були жриці Сонця, або Сонячні діви. Чоловіки займалися в основному землеробством, але в 1532 р., з появою іспанських завойовників, інки покинули місто. Учені до цих пір не здогадуються, чому вони пішли з добре захищеного скелями Мачу-Пікчу і де сховалися від іспанських загонів.

На висоті 2450 м над рівнем морить покинуте інками місто за скелями, порослими джунглями, впродовж століть залишався надійно укритим від сторонніх очей навіть іспанські конкістадори, що колонізували Перу в тридцятих роках XVI  ст, не здогадувалися про його існування.

Проте для перуанців, що оселилися недалеко від таємничої скелі, існування міста зовсім не було секретом, вони навіть інколи заглядали сюди. Історія про незвичайне древнє поселення високо в горах рознеслася по світу лише в 1911 р., коли учений-археолог з Йельського університету Хайрам Бінгем

(1875-1956) в ході своєї експедиції виявив Мачу-Пікчу. Дороговказною зіркою для цього американського дослідника були легенди про народу інків, в яких розповідалося про дивні міста, зведені на гірських вершинах.

Але, як виявилось, Хайрам Бінгем не був першим дослідником, що зумів дістатися до легендарного Мачу-Пікчу. У 1839 г натураліст Мануел Феррейра Лагус наткнувся на старий рукопис, в якій повествовалось про експедицію 1743 р., випадково виявив в запасниках придворної бібліотеки (нині Національна бібліотека) Ріо-де-Жанейро. А англійський мандрівник Персі Фосетт (1867-1925) назвав ім’я керівника цієї експедиції, що шукала покинуті копальні, Франсисько Рапозо (дійсне його ім’я невідоме). Одного дня Рапозо і його супутники наткнулися на міжгір’я в скелі, що вело до її вершини. З висоти загону відкрився вигляд на покинуте місто, судячи по описах, що збереглися, і що був легендарним Мачу-Пікчу. Якщо вірити цим документам, бразильцям удалося знайти в місті скарби, але навряд чи коли-небудь стане відомо напевно, що ж це було.

Історія експедиції обривається в місті Баїя в Бразилії: звідси подорожні відправили вице-королю держави звіт про свою подорож, але про подальшу їх долю відомостей не збереглося. Знахідка мандрівників зовсім не порушила спокій Мачу-Пікчу: з часом про результати експедиції забули. У 1925 г Перси Фосетт відправився слідами Рапозо разом зі своїм старшим сином, але обоє не повернулися з цієї експедиції.

Всвоїх спогадах Хайрам Бінгем писав: «Поза сумнівом, це одне з гірших місць, яка людська істота могла б вибрати, аби заснувати місто». Дійсно, хоч Мачу-Пікчу і був побудований в області, яку інки вважали раєм на землі, місцеві кліматичні умови ніяк не назвеш особливо сприятливими. У цих краях дуже висока вологість: є сельви (майже непрохідні ліси, затоплені водою), потоки злив і селів розмивають грунт, що наводить до сильних обвалів, незрідка місто Мачу-Пікчу занурюється в пелену густого туману.

Але при хорошій видимості з висоти відкривається ні з чим не порівнянний вигляд на околиці. Мачу-Пікчу в перекладі означає «Стара гора», а ось як його називали самі інки до цих пір таємниця. Місто прекрасно збереглося: іспанці не зруйнували його дотла з якої причини вони не зробили цього, як це звичайно бувало при їх зустрічі з древніми містами, теж залишилося історичною загадкою.

Мачу-Пікчу був побудований вузькими терасами: частина з них забудовувалася житловими і суспільними будівлями, а деякі ділянки були відведені для землеробства. До цих пір не до кінця ясна технологія зведення міцних кам’яних будівель. Будівельники повинні були не лише добути всі необхідні будівельні матеріали, але і скріпити між собою величезні гранітні блоки, а потім підняти їх на значну висоту.

Відповідь на питання про принцип скріплення кам’яних блоків підказали инкские легенди: згідно відданням, будівництво не обійшлося без допомоги птиць! Фантастичній версії, що здавалася спочатку, знайшлося наукове пояснення: у цих краях колись жили птиці «хакакльо» («що свердлять камінь»), що використали сік невідомої рослини для того, щоб видовбувати в скелях гнізда. Найімовірніше, цей же сік використовували і інки: передбачається, що вони наносили його на кам’яні блоки, потім шліфували їх і викладали з матеріалу, що вийшов, стіни. Блоки укладалися настільки ретельно і акуратно, що практично утворювали моноліт.

Що ж є містом Мачу-Пікчу з функціональної точки зору? Його територія чітко розділена на окремі квартали. У південно-західній і південній частині було зосереджено суспільне життя, а південно-східно розташувався храм Сонця з вівтарем. Поряд зі Священною площею, де коштує інший, головний, по багатьом ознакам, храм, — Інтіуатана, або Камінь Сонця. Ету кам’яну скульптуру

химерних контурів використовували як годинник, по ній визначали пору року, а вночі за допомогою Інтіуатана можна було орієнтуватися серед зірок (один з виступів вказував на сузір’я Плеяд, найпомітніше на зоряному піднебінні).

Це була свого роду обсерваторія. Є в місті і спеціальні оглядові майданчики, що також свідчать про глибокі пізнання інків в астрономії. У  XX ст Мачу-Пікчу став популярним туристичним об’єктом. У 1928 г від міста Кусько до руїн инкского поселення була проведена залізниця, і колись важкодоступна область Перу розширила уявлення людей про різноманіття світу.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Сьогодні прийнято вважати, що Мачу-Пікчу був заснований в 1450 р., в період розквіту инкского держави. З цього виходить, що, не дивлячись на важкі умови роботи, місто було зведене досить швидко і за свою довгу історію був заселений менше ста років.

Хайрам Бінгем, що вважається одним з першовідкривачів Мачу-Пікчу, довгий час працював над вивченням руїн цивілізації інків. На основі своїх відкриттів і вражень професор університету Йельського написав такі популярні книги, як «Земля інків», «Мачу-Пікчу» і «Загублене місто інків».

Мачу-Пікчу — не єдине «гірське» місто інків. Інше відоме древнє поселення такого типа — Чокекирао, розташований на півдні Перу на висоті 3085 м над рівнем моря. Навіть за принципом свого планування він дуже схожий на популярніший серед туристів Мачу-Пікчу. Популярність до Чокекирао також прийшла в XX ст завдяки все тому ж Хайраму Бінгему, що заглянуло сюди в ході свого дослідження залишків инкских міст.

З часу свого відкриття инкский місто стало як магніт притягувати до себе шукачів пригод. Велич древнього Мачу-Пікчу надихала не лише істориків і археологів, але і діячів мистецтва.

У 1943 г в Мачу-Пікчу побував відомий чилійський поет Пабло Неруда (1904-1973). Свої враження він виразив в циклі віршів «Вершини Мачу-Пікчу», який увійшов до його епічної поеми «Загальний гімн» (1950 р.), присвячену історії Південної Америки.

Posted in Нео-напрямки | Comments Off on Місто Сонця – місто дощу