Get Connect Now

Останніми роками на дверях сільських бібліотек все частіше з’являються замки. Містити в селі «избу–читальню» ради декількох старичків дуже невигідно. Молодь або виїжджає в місто, або віддає перевагу над папером монітору — вийти в інтернет можна практично в будь-якій точці країни. Але для багатьох книга як і раніше залишається єдиною розвагою в довгі зимові вечори. Та і бібліотекарі не хочуть розлучатися зі своїми читачами. Що ж робити? Кілька років тому розробники Держпрограми відродження і розвитку сіла на 2005 — 2010 роки знайшли вихід. Перефразовуючи відомий рекламний слоган, його суть: «Ви все ще читаєте? Тоді ми їдемо до вас!» По далеких селах знову, як в радянські часи, заколесили машини з дивовижною назвою «библиобус». Зараз лише в Мінської області їх 14, а до кінця цього року повинно з’явитися ще 8, пересувна бібліотека буде в кожному районі. Стоп. Чи потрібно так квапитися? Наскільки зажадалося у селян таке дозвілля? Кореспонденти «СБ» вирішили взнати, яке визначення сьогодні краще личить библиобусу: схвальне «добре забуте старе» або уїдливе «пережиток соціалізму»?

Є хто живим

.Дождливий жовтневий день. Село з назвою, що говорить, Далекі Бондарі, загублена десь в Слуцком районі. Втім, будь це Мала Конов’язь в Щучинськом районі або Заліссі в Брагинськом, нічого б не змінилося. Час тут ніби застигло. Те, що зараз 2010 рік, а не, наприклад, 1970–й, можна зрозуміти лише по забитих віконницях і заборах нежитлових будинків, що покосилися, — раніше них так багато не було. З величезної старої берези в одному з покинутих дворів повільно облітає листя. Так само неквапом жителі Далеких Бондарів підтягуються до одних них відомому місцю. Вітаються, переговорюються і поглядають в кінець єдиної сільської вулиці. Нарешті із-за повороту показується срібляста «Газель». Автолавка? Ні, не схоже. На склі машини напис різноколірними буквами: «Бібліобус».

У картотеці філії № 19 Слуцкой районної центральної бібліотеки, розташованому в селі Козловічи, числиться 11 читачів з Далеких Бондарів (всього тут залишилися 74 жителі). В принципі, до Козловічей звідси рукою подати, каких–то 3 кілометри. Але автобус ходить рідко, розклад незручний, а дійти пішки туди і назад багатьом вже не під силу, особливо взимку. У кожному селі машина буває раз на місяць — півтора. Більш всього вона, схоже, чекає в селі Безверховічи — там 53 читачі! Але і в інших селищах поява сріблястої «Газелі» — завжди якщо не свято, то вже точна подія.

Сталкер ходить по селу

Ось і в Далеких Бондарях до библиобусу вишиковується черга. Найперша — бадьора пенсіонерка Ніна Салгова.

— А що тут у вас є? — Ніна Василівна зовсім недавно переїхала з міста і бачить библиобус вперше. — Детективи, романи? Ну давайте. А мужикам моїм що порадите почитати?

Так, до речі, роблять майже всі: беруть книги не лише собі, але і родичам, сусідам, які не змогли підійти. А потім обмінюються літературою. Виходить, що читачів значно більше, чим записано в бібліотеку. Ніна Василівна вибирає 7 книг, їй хочеться перечитати все, від творів Лукьяненко до «Здоров’я без пігулок і пілюль». До речі, яку ж літературу віддають перевазі сьогодні на селі?

— Популярністю користуються любовні романи, історичні твори, — перераховує директор Слуцкой районної центральної бібліотеки і її філій Людмила Гуріновіч. — адже В основному наші читачі — жінки. Беруть детективи, фантастику, релігійну літературу. Дуже зажадалися журнали про здоров’я. Що узяти з собою в рейс, вирішуємо заздалегідь, орієнтуємося на замовлення, тому тому класики зазвичай не возимо. Хоча одного дня у нас попросили привезти «Капітал» Маркса. Привезли.

Асортимент, до речі, на подив багатий, нові видання купують щороку. Я навіть, чесно кажучи, позаздрив людині, якій дісталася зовсім новенька книжка з популярної серії «Сталкер».

Добре доповнене старе

До речі, в сучасному библиобусе можна не лише узяти что–нибудь почитати. Пересувні бібліотеки сьогодні пропонують від 4 до 22 додаткових послуг: роздрук тексту, сканування, ксерокопіювання, вихід в інтернет. Не виїжджаючи в місто, селяни можуть сфотографуватися або навіть замовити візитки. До того ж библиобус — не просто книгосховище на колесах, а справжній, хай і невеликий, вогнище культури. Майже завжди разом з бібліотекарями по селах їздять артисти. Наприклад, влітку, коли «Газель» в основному колесить по дитячих таборах і будинках відпочинку, в ній знаходиться місце ляльковому театру.

У Далеких Бондарях, поки читачі вибирали книги, грали і співали самодіяльні артисти з козловичского хору. Єдиний на десяток бабусь дідусь пустився в танок під звуки баяна. Признатися, спочатку зробити це його попросив наш фотограф для хорошого кадру. Але зйомка давно закінчилася, а немолодий артист все танцював вальс під дощем, на обличчі його квітнула посмішка.

— Адже ми для них не просто бібліотекарі, але і друзі, і розповідачі, і психологи, — помічає робітниця Слуцкой бібліотеки Ірина Пічук. — Людям похилого віку в далеких селах часто не вистачає спілкування. Їм хочеться виговоритися, порадитися, взнати новини з великого світу. Якщо раптом потрібна консультація серйозніше, разом з нами приїжджають юрист або соцработник.

Чи потрібна допомога «екіпажу»?

— У деякі райони машини прийшли повністю укомплектованими відразу із заводу. А ми всі «нутрощі» самі робили: зняли частину сидінь, збили з дощок стійки для книг. Зараз ось думаємо, як столик пристосувати, — розповідає Людмила Гуріновіч. — Хотілося б обладнати машину, аби читачі могли зайти всередину, сісти, спокійно погортати книгу.

Тим часом водій став розвертати библиобус у бік міста, а його місце зайняла автолавка. Її селяни, звичайно, теж чекали, але вже без блиску в очах. Все-таки не хлібом єдиним.

Фото: Артур ПРУПАС

Геймеру геймерово

З чого зроблена музика

Ще раз до «Суми вершків і корінців»

Сільське господарство: вибір дороги

Дрібниці життя

Сергій Толстіков — один з найобдарованіших акторів свого покоління. Театралам він знаком ще з часів театру «ДЗЕ–Я?», коли їм керував Микола Трухан, або по популярних спектаклях Сучасного художнього театру — «Дванадцята ніч» і «Міщанське весілля». Зараз залицяльники Толстікова приходять в Новий драматичний театр, аби поглянути його в «Скажених грошах», «Лафонтене.» або «Королеві краси».

Толстіков не боїться з’являтися в несподіваних образах, тому що, як сам признається, за природою своєю схильний до фарсу і гротеску. Недавно виконав роль Супермена в новому кліпі групи J:Moрс на головний хіт цієї осені — пісню «Мамонів». Для Толстікова це вже третя робота з колективом Володимира Пугача. І здається, не остання.

— Я спеціально вчора заліз в інтернет і поглянув перед нашим інтерв’ю кліп двічі. Що можу сказати. Нормальний кліп. Ми якось знайшли точки зіткнення і з режисерами Максом Сирим, Михеєм Носороговим і з Володею Пугачем. До цього були кліпи «Ми станемо» і «Принцеса». Отже коли хлопці подзвонили, то сказали: «Володя, через місяць кліп збираємося знімати, кандидатура не обговорюється. Як у тебе з часом?» Правда, якби був більший бюджет. Але це проблема всього нашого музичного ринку. Все робилося з першого дубля. Двічі підпалити сцену було неможливо, купити два вогнегасники теж. Хоч би обмовилися перед зйомками, що мене вішатимуть на страхувальний трос. Дивлюся: ті, що вмонтовують что–то вмонтовують. Розумію, що, напевно, це по мою душу. Ми від’їхали 30 кілометрів від Мінська, знайшли покинутий піонерський табір. Нікуди не подінешся. Довелося на цьому тросі політати.

Взагалі, в роботі я схильний до самопожертвування, якщо це потрібно для справи. Головне, не впав, нікого не покалічив. Ледве не зачепив одну дівчину вогнегасником. Він же важкий — 17 кілограмів. З ним потрібно було танцювати, і в какой–то момент мене просто повело убік. Їй трохи верхівку зачепило.

— Як ви пояснювали для себе, хто ваш герой? Зліпок колективного несвідомого?

— Я ні про що не запитував. Мене одягнули в костюм Супермена, але ясно, що я не американець, значить, потрібно видати какой–то наш варіант Супермена. Я вирішив, що я — нормальний білоруський супермен, який робить свою справу, як уміє, щиро, з вигадкою.

— Вам доводиться вибирати між кіно і театром?

— У кіно мене запрошують не дуже часто. Не знаю чому. Був маленький епізод у фільмі Петра Тодоровського «Ріоріта», де я дійсно відчув, що працюю. Хай мене і показали на екрані близько хвилини в двох епізодах. Зате це були два прекрасні знімальні дні і спілкування з приголомшливою людиною — Петром Юхимовичем. Що мені не подобається сьогодні в кіношній режисурі — це те, що тобі дуже мало пояснюють.

А з Тодоровським ми знімали осінь в сорокаградусну жару в Колодіщах. Всі мокрі від поту. Дуже довго розмовляли. І він зумів пояснити, що означають мої єфрейторські лички, про що думає мій герой в цій сцені і чому. Придумували героєві біографію, чого зараз в кіно рідко хто робить. Лише привели, зняли і відвели. Звичайно, кіно і серіали — це перш за все гроші, але акторську індивідуальність в цьому можна розчинити повністю. Ті, хто частіше знімається, набувають штампів. Хай актори приходять в кіно, звичайно, але як тільки цей «кіношний» вірус проникає в театр, нічого хорошого чекати не доводиться. Одну роль поглянеш з таким актором, другу, і видно, що він не розвивається. Так буває в нашій професії, на жаль.

Коли я прийшов в могильовський театр, я сам родом з Могильова, мене абсолютно не цікавила матеріальна частина справи. Я ще не був в штаті, а ходив дивитися всі спектаклі. І дитячі, і дорослі. Лише тому, що знав: може представитися шанс в какой–нибудь казці зіграти річку. І цей шанс мені випадав. І я з великим задоволенням виходив стражником в «Річарді III» Валерія Маслюка. І душа хворіла на театр. А коли сезон працював у Вітебську у Віталія Барковського, зарплата була 14 доларів. І мене це не розстроювало. Можна було обійтися без їди або зробити 5 блюд з бульйонних кубиків «Галина Бланка». Зараз молоді актори раціональніші. Я розумію, їм потрібно оплачувати квартири. Багато хто вже одружений, є діти, і, напевно, чоловікові соромно, коли він не може задовольнити мінімальні потреби дружини і дитяти. Але у нас раніше, навіть якщо проколи були, то колективні. Якщо похмілля — те у всієї трупи, і якщо спізнювалися, то теж всі разом. Ми були імпровізатори. Так ми хотіли жити і так жили.

— А як починався ваш роман з Новим театром?

— Вся справа випадку. У Могильові вчився в училищі культури, але роман з Могильовом не склався. Потім запросив Віталій Барковський до Вітебська. Він дружив з Миколою Труханом, який шукав в свій театр «ДЗЕ–Я?» нові особи. Барковський сказав: «Хочеш — з’їздь спробуйся». З’їздив — підійшов. І досить бурхливо все почалося в Трухана. Практично не було молоді. Це зараз до нас в театр молоді актори приходять цілими курсами. Тоді було інакше. І текучка кадрів була велика. За моєї пам’яті людина 50 прошло. Трупа не була роздута, і працювали багато. Останнім став доленосний і трагічний спектакль «Мертві душі», де я зіграв Чичикова. Ми показали його в Молодечно на театральному фестивалі. Там Трухана не стало, і спектакль довелося законсервувати.

— Легко налагодили контакт з нинішнім головним режисером?

— По-перше, Денис Нупрейчик не просто так прийшов. Прісматрівалісь–то до багатьом. По-друге, мені з ним легко, тому що ми — обоє колишні спортсмени. Він — боксер, я займався кикбоксингом і сучасним п’ятиборством. Мені подобається, що він весь час шукає. Це взагалі-то повинен кожен режисер робити, але не кожен робить.

У театрі не буває поганого досвіду, буває просто досвід. СХТ в плані професії теж дав багато.

— Сьогодні ви погоджуєтеся на всі запрошення в театрі?

— У мене досить принципова позиція: я не працюю більше ні в одній антрепризі. А хотілося б концентруватися на роботі в нашому театрі. У мене нормальне завантаження і розкидатися немає бажання. Мені не 20 років. Боюся, що не зможу робити всю роботу добре.

— Є улюблений спектакль?

— У кожного режисера свій підхід. Сергій Куліковський працює як математик. У нього все розраховано по секундах. Жодного зайвого руху. Жодної неточної репліки. Від Міши Лошицкого я заразився ексцентрикою. Говорять, гротеск і фарс — один з найскладніших жанрів. Але мені це нескладно і ненудно робити. У «Королеві краси» по-акторськи є що грати і куди розвиватися. Якщо сам включаєш мотор, то нормально попливеш в цьому спектаклі.

— Самі не думали про режисуру?

— Ось вже немає. Людина повинна, по-моєму, займатися однією професією.

— Чим порадуєте взимку?

— Планується прем’єра Вуді Аллена «Ширяюча лампочка». Цікава п’єса. Батько вирушає з дому, залишаючи дружину з двома дітьми. Є що грати.

Автор публікації: Валентін ПЕПЕЛЯЄВ

Фото: Віталій ГИЛЬ

Гра в ляльки