Сергій Толстіков — один з найобдарованіших акторів свого покоління. Театралам він знаком ще з часів театру «ДЗЕ–Я?», коли їм керував Микола Трухан, або по популярних спектаклях Сучасного художнього театру — «Дванадцята ніч» і «Міщанське весілля». Зараз залицяльники Толстікова приходять в Новий драматичний театр, аби поглянути його в «Скажених грошах», «Лафонтене.» або «Королеві краси».
Толстіков не боїться з’являтися в несподіваних образах, тому що, як сам признається, за природою своєю схильний до фарсу і гротеску. Недавно виконав роль Супермена в новому кліпі групи J:Moрс на головний хіт цієї осені — пісню «Мамонів». Для Толстікова це вже третя робота з колективом Володимира Пугача. І здається, не остання.
— Я спеціально вчора заліз в інтернет і поглянув перед нашим інтерв’ю кліп двічі. Що можу сказати. Нормальний кліп. Ми якось знайшли точки зіткнення і з режисерами Максом Сирим, Михеєм Носороговим і з Володею Пугачем. До цього були кліпи «Ми станемо» і «Принцеса». Отже коли хлопці подзвонили, то сказали: «Володя, через місяць кліп збираємося знімати, кандидатура не обговорюється. Як у тебе з часом?» Правда, якби був більший бюджет. Але це проблема всього нашого музичного ринку. Все робилося з першого дубля. Двічі підпалити сцену було неможливо, купити два вогнегасники теж. Хоч би обмовилися перед зйомками, що мене вішатимуть на страхувальний трос. Дивлюся: ті, що вмонтовують что–то вмонтовують. Розумію, що, напевно, це по мою душу. Ми від’їхали 30 кілометрів від Мінська, знайшли покинутий піонерський табір. Нікуди не подінешся. Довелося на цьому тросі політати.
Взагалі, в роботі я схильний до самопожертвування, якщо це потрібно для справи. Головне, не впав, нікого не покалічив. Ледве не зачепив одну дівчину вогнегасником. Він же важкий — 17 кілограмів. З ним потрібно було танцювати, і в какой–то момент мене просто повело убік. Їй трохи верхівку зачепило.
— Як ви пояснювали для себе, хто ваш герой? Зліпок колективного несвідомого?
— Я ні про що не запитував. Мене одягнули в костюм Супермена, але ясно, що я не американець, значить, потрібно видати какой–то наш варіант Супермена. Я вирішив, що я — нормальний білоруський супермен, який робить свою справу, як уміє, щиро, з вигадкою.
— Вам доводиться вибирати між кіно і театром?
— У кіно мене запрошують не дуже часто. Не знаю чому. Був маленький епізод у фільмі Петра Тодоровського «Ріоріта», де я дійсно відчув, що працюю. Хай мене і показали на екрані близько хвилини в двох епізодах. Зате це були два прекрасні знімальні дні і спілкування з приголомшливою людиною — Петром Юхимовичем. Що мені не подобається сьогодні в кіношній режисурі — це те, що тобі дуже мало пояснюють.
А з Тодоровським ми знімали осінь в сорокаградусну жару в Колодіщах. Всі мокрі від поту. Дуже довго розмовляли. І він зумів пояснити, що означають мої єфрейторські лички, про що думає мій герой в цій сцені і чому. Придумували героєві біографію, чого зараз в кіно рідко хто робить. Лише привели, зняли і відвели. Звичайно, кіно і серіали — це перш за все гроші, але акторську індивідуальність в цьому можна розчинити повністю. Ті, хто частіше знімається, набувають штампів. Хай актори приходять в кіно, звичайно, але як тільки цей «кіношний» вірус проникає в театр, нічого хорошого чекати не доводиться. Одну роль поглянеш з таким актором, другу, і видно, що він не розвивається. Так буває в нашій професії, на жаль.
Коли я прийшов в могильовський театр, я сам родом з Могильова, мене абсолютно не цікавила матеріальна частина справи. Я ще не був в штаті, а ходив дивитися всі спектаклі. І дитячі, і дорослі. Лише тому, що знав: може представитися шанс в какой–нибудь казці зіграти річку. І цей шанс мені випадав. І я з великим задоволенням виходив стражником в «Річарді III» Валерія Маслюка. І душа хворіла на театр. А коли сезон працював у Вітебську у Віталія Барковського, зарплата була 14 доларів. І мене це не розстроювало. Можна було обійтися без їди або зробити 5 блюд з бульйонних кубиків «Галина Бланка». Зараз молоді актори раціональніші. Я розумію, їм потрібно оплачувати квартири. Багато хто вже одружений, є діти, і, напевно, чоловікові соромно, коли він не може задовольнити мінімальні потреби дружини і дитяти. Але у нас раніше, навіть якщо проколи були, то колективні. Якщо похмілля — те у всієї трупи, і якщо спізнювалися, то теж всі разом. Ми були імпровізатори. Так ми хотіли жити і так жили.
— А як починався ваш роман з Новим театром?
— Вся справа випадку. У Могильові вчився в училищі культури, але роман з Могильовом не склався. Потім запросив Віталій Барковський до Вітебська. Він дружив з Миколою Труханом, який шукав в свій театр «ДЗЕ–Я?» нові особи. Барковський сказав: «Хочеш — з’їздь спробуйся». З’їздив — підійшов. І досить бурхливо все почалося в Трухана. Практично не було молоді. Це зараз до нас в театр молоді актори приходять цілими курсами. Тоді було інакше. І текучка кадрів була велика. За моєї пам’яті людина 50 прошло. Трупа не була роздута, і працювали багато. Останнім став доленосний і трагічний спектакль «Мертві душі», де я зіграв Чичикова. Ми показали його в Молодечно на театральному фестивалі. Там Трухана не стало, і спектакль довелося законсервувати.
— Легко налагодили контакт з нинішнім головним режисером?
— По-перше, Денис Нупрейчик не просто так прийшов. Прісматрівалісь–то до багатьом. По-друге, мені з ним легко, тому що ми — обоє колишні спортсмени. Він — боксер, я займався кикбоксингом і сучасним п’ятиборством. Мені подобається, що він весь час шукає. Це взагалі-то повинен кожен режисер робити, але не кожен робить.
У театрі не буває поганого досвіду, буває просто досвід. СХТ в плані професії теж дав багато.
— Сьогодні ви погоджуєтеся на всі запрошення в театрі?
— У мене досить принципова позиція: я не працюю більше ні в одній антрепризі. А хотілося б концентруватися на роботі в нашому театрі. У мене нормальне завантаження і розкидатися немає бажання. Мені не 20 років. Боюся, що не зможу робити всю роботу добре.
— Є улюблений спектакль?
— У кожного режисера свій підхід. Сергій Куліковський працює як математик. У нього все розраховано по секундах. Жодного зайвого руху. Жодної неточної репліки. Від Міши Лошицкого я заразився ексцентрикою. Говорять, гротеск і фарс — один з найскладніших жанрів. Але мені це нескладно і ненудно робити. У «Королеві краси» по-акторськи є що грати і куди розвиватися. Якщо сам включаєш мотор, то нормально попливеш в цьому спектаклі.
— Самі не думали про режисуру?
— Ось вже немає. Людина повинна, по-моєму, займатися однією професією.
— Чим порадуєте взимку?
— Планується прем’єра Вуді Аллена «Ширяюча лампочка». Цікава п’єса. Батько вирушає з дому, залишаючи дружину з двома дітьми. Є що грати.
Автор публікації: Валентін ПЕПЕЛЯЄВ
Фото: Віталій ГИЛЬ
Гра в ляльки