Листи Інесси ПЛЕСЬКАЧЕВСЬКОЙ
Британці захоплюються — китайці обурюються. Англійка непритомніє від щастя — китайці здивовані. Де правда? За моїм особистим переконанням, правда — поняття суб’єктивне, а ось істина — одна. Історія з фарфоровою вазою часів імператора Цяньлуна (правив в 1736 — 1795 рр.) цю ідею підтверджує (ну, або мені так здається).
Для англійки, що втратила свідомість, правда така. Якось, наводячи лад в будинку, вона наткнулася на фарфорову вазу — явно китайську і явно стару.
Ліричний відступ: коли я жила в Лондоні, мені здалося, що одна з причин британської заможності — те, що вони нічого не викидають. Старі речі, з якими у нас прийнято розлучатися без жалю, британці зносять на горище або в підвал, а потім через декілька років виявляють неначе заново і з радістю встановлюють на почесне місце у вітальні або їдальні, називаючи це «антиком». Антиком торгують незлічені магазини і аукціони. Тому частенько, виявивши у себе что–нибудь що завалялося з бабусиних часів (англійці, як і китайці, поколіннями живуть за однією адресою, що, до речі, теж сприяє накопиченню матеріальних благ), це несуть оцінювачеві — раптом коштовне? Так і поступила англійка, виявивши ту саму фарфорову вазу, з якою я почала свою розповідь.
Фахівці, оцінюючи вазу заввишки 40 см із складним узором і у відмінному збереженні, встановили дату виготовлення — XVIII століття і місце (ну, це очевидно). Аукціонний будинок Bainbridges виставив її на продаж з первинною ціною 1,2 млн. фунтів стерлінгів. Тому, коли вазу купили за 51,6 млн. фунтів, щаслива її вже невласниця втратила свідомість — від матеріального благополуччя, що неждано повалилося.
У китайського бізнесмена, що купив вазу за настільки величезні гроші, своя правда. Ваза напевно викрадена з Китаю — як і багато інших артефактів, час від часу спливаючих на аукціонах. Така річ — відмінне вкладення засобів: неминуча слава, не підвладна інфляції сума і повернення реліквії на історичну батьківщину. За це і грошей жодні не жаль.
А ось яка в цій історії істина, ще невідомо. Британські ЗМІ назвали широкий жест китайського покупця (ім’я його не розголошується) «фарфоровим патріотизмом» і відзначили, що китайці готові піти буквально на все, аби повернути втрачені артефакти. Китайські ж ЗМІ захвату не розділили і покупця затаврували ганьбою. Мені їх логіка представляється дивною, але для них самих вона, звичайно, ясна і незаперечна: вони говорять, що викупляти викрадені національні скарби — те ж саме, що співробітничати із злодієм. Замість того аби заявити в поліцію і вимагати повернути награбоване, ти платиш злодієві за те, що і так належить тобі по праву. Це неправильно і провокує подальшу крадіжку. З цією логікою важко сперечатися, хоча какая–то заноза сидить в моїй свідомості і не дає погодитися з ясними для інших речами.
Пару років назад Китай потрясла схожа історія — правда, не з таким «щасливим» фіналом. Колишній співмешканець Іва Сен–Лорана розпродавав ті, що дісталися йому в спадок колекції знаменитого дизайнера. Серед них були і дві голови скульптур, що представляли китайський астрологічний календар в колишньому імператорському палаці, який був розграбований і спалений французско–британскими військами 150 років тому. Як скульптури попали до Іву Сен–Лорану — питання, але те, що з Пекіна вони були викрадені, — факт. Пекін офіційно звертався до нового власника з проханням передати їх на батьківщину, але той, оперуючи недотриманням прав людини і гаслом «Свободу Тибету!», відмовився. На аукціоні скульптури «купив» китаєць, але грошей не заплатив — і не збирався. Розраховував, що залучить до своєї акції міжнародну увагу і, можливо, все ж змусить власника повернути скульптури на історичну батьківщину. Вийшов великий скандал, відбувся повторний аукціон — фігури пішли не до Китаю. В нинішньої історії з вазою фінал куди вдаліше — артефакт буде в Китаї, хоча навряд чи в музеї.
Отже я не знаю, де в цій історії істина. Чи має рацію бізнесмен, що заплатив астрономічну суму за фарфорову вазу? Адже «він робив це не для країни, а для задоволення свого егоїзму», — упевнені китайські ЗМІ. Значить, краще, аби рідкісну річ купив кто–то інший і вона залишилася за кордоном? Висловлю думку, за яку багато хто (китайці напевно) мене лаятиме: не так, по суті, і поважно, де знаходиться великий витвір мистецтва. Тому що воно належить всім. І фарфорові вази династії Цин радуватимуть мене в будь-якому місці, де я їх побачу, — в Пекіні, Парижі, Лондоні або Мінську.
Автор публікації: Інесса ПЛЕСЬКАЧЕВСЬКАЯ