Річницю захвату американського посольства в Тегерані іранськими студентами в 1979 році Іран ознаменував серйозним зовнішньополітичним досягненням: глави МЗС Грузії і Ірану підписали угоду про безвізовий режим. Сталося це під час візиту до Грузії міністра закордонних справ Ірану Манучхера Мотакки. Тепер громадяни обох країн зможуть їздити один до одного на строк до 45 днів без оформлення віз. Відновлено і авіасполучення між Тбілісі і Тегераном, яке було перервано в 2000 році.
Прагнення Ірану розширити свій вплив в Закавказзі – зрозуміло. Лише ходи Грузії у бік Ірану викликає масу питань. Перш за все, йдеться, звичайно, про перспективи взаємин між Грузією і її західними партнерами, які дотримуються режиму антиіранських санкцій ООН. Тому в зв’язку з цим напрошується два виводи: або Тбілісі вносить серйозні корективи до своїх взаємин із Заходом, або намагається розіграти іранську карту підняти свою геополітичну значущість не лише в регіоні, але і у великій політиці. Швидше за все, друге. Як заявив грузинський експерт по міжнародних відносинах Леван Цуцкирідзе в інтерв’ю ВПС, на сей рахунок між Тбілісі і Вашингтоном проводилися певні консультації. Білий Дім дав добро на проведення грузино-иранской политико-дипломатической операції. По словах, Цуцкирідзе в Грузії розуміють, що підтримка Сполучених Штатів важлива, і ми не можемо зараз собі дозволити грати в якісь дипломатичні ігри з США. В зв’язку з цим мабуть, що з Вашингтона, можливо, була дана і сигнал на розкручування в Грузії нової антиросійської шпигунської історії.
Правда, російський МЗС оцінив цю акцію Тбілісі як провокацію грузинського керівництва, для якої момент був вибраний явно невипадково напередодні ряду резонансних міжнародних подій. При цьому називається майбутній саміт НАТО в Лісабоні, в якому візьме участь і Росія. МЗС РФ нагадує в зв’язку з цим о аналогічному нібито успішному розкритті контрабанди радіоактивних матеріалів з Абхазії перед Міжнародною конференцією з питань ядерної безпеки в США в квітні цього року.
Але навряд чи в даний час так званий грузинський чинник здатний серйозно вплинути на широкий діалог, що складається у взаєминах між Росією і Заходом. На наш погляд, справа в іншому. Останнім часом, особливо після кавказцем війни серпня 2008 року, в Закавказзі став помітно збільшуватися вплив Туреччини. Вибудовувавши стратегічне партнерство з Москвою, Анкара поступово вбудовує в цей союз і Баку, претендуючи на певну роль і в процесі карабахського врегулювання. Більш того, підписавши, але доки не ратифікувавши відомі цюріхські протоколи з Вірменією, Туреччина – проте – використовує цей факт як одного з аргументів в своїй регіональній і великій політиці. Нагадаємо також, що Туреччині відмовилася приєднатися до антиіранських санкцій ООН, веде курс на розширення з цією країною торговельно-економічного партнерства. У свою чергу Іран, що неодноразово виступав зі своїми пропозиціями і по регіональному врегулюванню на Кавказі, демонструючи бажання взяти участь в переговорному процесі по Карабаху, натикався на певну настороженість Баку. Тому, що Тегеран, не дивлячись на прилюдне визнання принципу збереження територіальної цілісності Азербайджану, продовжує підтримувати торговельно-економічні стосунки з Вірменією. Тому об’єктивне поглиблення стосунків Іран-Грузія владнує Вірменію.
Отже йдеться про зміні деяких акцентів в регіональному розставлянні сил, причому не на користь Азербайджану. Більш того, Грузію, як і Вірменію, владнує такою, що склалася в регіоні статус-кво, оскільки лише це дозволяє Тбілісі залишатися в епіцентрі транзитних постачань енергоносіїв з Азербайджану на зовнішній ринок, а Вірменії вигравати історичний час. Досить згадати нафтопровід Баку-Тбіліси-Джейхан або газопровід Баку-Тбіліси-Ерзрум. Протягом найближчих років буде здана в експлуатацію і залізниця Карс-Ахалкалаки, яка знову-таки пройде через Тбілісі, сполучаючи Баку і Туреччину. Причому раніше Азербайджан міг задовольнятися тією обставиною, що ці проекти обходять Вірменію. Тепер події розвиваються по іншому сценарію. Тбілісі прагне зав’язати на собі всі транспортні комунікації в трикутнику Тегеран-Єреван-Тбілісі. При цьому потенційно вимальовувалася необхідність відкриття і російсько-грузинського кордону для створення широкого транспортного коридору Північ – Південь, який міг би з’єднати Росію, Грузію, Вірменію і Іран. Проте Тбілісі не зацікавлений в цьому, оскільки це дозволяє йому вже відносно Баку розігрувати антиросійську карту.
Власне саме з цими обставинами багато в чому і зв’язані так звані шпигунські скандали в російсько-грузинських стосунках. Тбілісі знаходить різні приводи для того, щоб не дати можливість з’єднати Вірменію і Росію комунікаційним коридором, в той час, як рішуче діє відносно Ірану. Таким чином складається наступна конфігурація: грузино-армяно-иранскому співпраці протиставляються Азербайджан і Туреччина. Як справедливо констатує експерт фонду Сивілітас Татул Акобян, в Закавказзі вимальовувалися контури двох паралельних осей: Грузія-Вірменія-Іран і Туреччина-Грузія-Азербайджан. Присутній в двох осях, Грузія – виграє, адже в перспективі, як заявив глава МЗС Ірану Манучхер Мотакки, мова може йти вже про розвиток транзитного напряму, що сполучає Чорне море з Персидською затокою.
Але чи виграє від цього Азербайджан – головний енергетичний і фінансовий донор Грузії? Адже вочевидь, що президент Грузії Михайло Саакашвілі побічно торпедуватиме карабахський переговорний процес, оскільки те, що лише існує статус-кво дозволяє йому зберегти нинішні маршрути енергетичних коридорів. Наприклад, якщо Азербайджан і Вірменія все ж підпишуть між собою мирний договір, не виключено, що Баку зважиться на підключення Вірменії до своїх енергетичних проектів, які здійснюватимуться вже в обхід Грузії. З іншого боку, аби вибратися з грузинського капкана Баку повинен, або дезавуювати значення нафтопроводу Баку-Тбіліси-Джейхан, переорієнтовуючи транзит своєї нафти на Новоросійськ, повноцінно підключитися до проекту Південний потік, або змиритися з думкою, що блокада Вірменії за допомогою такого стратегічного партнера, як Грузія, є геополітичним блефом. Тому прийняти хід подій, що нав’язуються Грузією регіону, означає лише одне – відкладання проблеми карабахського врегулювання і нормалізацію стосунків з Вірменією в дуже далекий ящик. Отже для Азербайджану настає період прийняття і осмислення нових зовнішньополітичних рішень.