Не кожен актор в своїй роботі дозріває до моноспектаклю. Лише міцний горішок і пізній фрукт. Але навіть дозрівши, не кожен буде відмічений і оцінений. Кто–то так і залишається грати наодинці з самим собою, неначе в темній кімнаті. Акторові мінського театру ім. М.Горького Валерію Шушкевічу повезло: його моноспектакль «Достоєвський питання» оцінили. Валерій Миколайович став лауреатом Міжнародного фестивалю камерних спектаклів по творах Федора Достоєвського, який прошел в листопаді в Старій Руссе. Постановка «Достоєвський питання» стала кращою на фестивалі, а Валерій Шушкевіч — кращим виконавцем чоловічої ролі.
— Валерій Миколайович, ви відчували особливу відповідальність, граючи в Старій Руссе, в місці, де Достоєвський провів останні 8 років життя?
— Звичайно, мене переповнювало хвилювання, і цю відповідальність я просто відчував шкірою. Цей фестиваль камерних спектаклів по його творах — старий в Росії. Він прошел вже в чотирнадцятий раз. І відношення до нього в Росії особливе.
— Чому Достоєвський як і раніше актуальний?
— Він актуальний в ті періоди історії, коли людство випробовує незручність, натикається на деяку моральну і емоційну безвихідь, шукає з них вихід. Ми до цих пір не знайшли відповіді, чому людство не може жити в світі. Чому до цих пір йдуть війни? Чому стільки зла в людській природі?
Сам Федір Михайлович до кінця свого життя перебував в сумнівах. Звичайно, для себе він знайшов деяку точку опори в своїх роздумах, але сумніви, як у будь-якої думаючої людини, у нього залишалися до останнього.
Я познайомився з його творчістю в 1979 році, коли прочитав «Записки з підпілля». Тоді ця повість була ще маловідома. Ми з друзями зробили інсценування. Декілька років її грали. Але думка перекласти театральною мовою «Великого інквізитора» теж не покидала. Декілька років сушили голову, як це зробити, пробували різні варіанти театральної подачі. Достоєвський вважав цю главу «Карамазових» вершиною власної творчості. Він висловив в ній все, що думає про світ, про суспільство, про Бога. Отже потрібно було підійти серйозно.
— Чому, на ваш погляд, письменник такий відкритий для величезної кількості інтерпретацій? Навскидку можна пригадати такі приклади, як «Хлопчики» Женовача, «Біси» Вайди, «Карамазови і пекло» Фокина, «Карамазови» Арцибашева, «К.І. з «Злочину» Гинкаса, екранізації Пирьева, Морозу, недавній ювілейний бенефіс Костянтина Райкина.
— У Михайла Бахтіна є книга об двойничестве Достоєвського. Він диалогичен, він сперечається сам з собою. І інколи аргументи внутрішнього опонента бувають такими сильними, що перемагають позитивні аргументи. Адже він думав продовжити «Братів Карамазових» в романі «Житіє великого грішника», де вже Алеша повинен був розповісти Івану свою легенду у відповідь на «Великого інквізитора». І тим самим протиставити убивчим думкам Івана щось позитивне. Але не встиг.
У Старій Руссе сказали, що наш спектакль тим і коштовний, що він теж багатоплановий, неоднозначний. Ми побували з ним вже на трьох фестивалях.
— А чому такий автор існує частіше в камерній формі? Окрім «Дядечкова сну», на великій сцені у нас нічого не ставлять. Бояться, що Федір Михайлович не збере касу?
— У Москві ж ставлять і «Ідіота», і «Карамазових». Ігор Костольовський в театрі ім. Маяковського чудово грає Івана. Чому у нас рідше — потрібно аналізувати кожен конкретний випадок. Але знаю, що багато хто замислює і хоче.
— Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви весь час були в русі, посилаючись, що у вас денний спектакль то тут, то там. Підпільна трупа?
— Це і є наша група однодумців і друзів, що склала, очолювана Володимиром Матросовим. Ми їздимо по школах, показуємо спектаклі за шкільною програмою: Пушкін, Гоголь, Короткевіч, Купала. Зараз ось зробили композицію про СНІД. 1 грудня — Міжнародний день боротьби з СНІДОМ.
— Тобто такий жанр, як «спектакль для школярів», зажадався?
— Так. Нас дивляться, звуть.
— Говорять, в одну річку двічі не увійти, але у вас все-таки вийшло: після довгої перерви ви знов повернулися в театр Горького. Чому вирушали, чому повернулися?
— Після інституту в 1970 році нас всім курсом направили до Бобруйська. Там я пропрацював 3 роки. А в 1973 р. Борис Луценко, вже Російський театр, що очолив на той час, приїхав до Бобруйська поглянути акторів для своєї трупи. У результаті запросив в Російський, у тому числі і мене. Там я відпрацював 25 років. Але потім. Чому актори вирушають з театру? Тому що режисер тебе не бачить, не дає цікавих ролей, не помічає. Починається незадоволення. У какой–то момент мені стало нецікаво просто приходити і отримувати зарплату. Тим більше у мене ще до інституту була ось ця сама робота з Матросовим. Впродовж всіх цих років і до сьогоднішнього дня ми что–то робимо, показуємо в школах або де припаде. Раніше у нас був майданчик при Союзі театральних діячів.
У результаті я пішов з Російського і приїхав на запрошення в Мозирський театр. Там був спочатку один головний режисер, а потім його очолив Роман Циркин. Після зміни керівництва я знову хотів вирушати, але Роман умовив не квапитися. У результаті я чудово там відпрацював 10 років. Роман — дуже цікавий режисер, енергійний, цілеспрямований. Ми розмовляли однією мовою. Скільки я всього переграв: Чехов, Гоголь, Юджін О’Ніл, чудові сучасні комедії. З приходом Циркина і народ повалив в театр.
Отже в Мозирі я весь час був в тренажі. Потім по родинних обставинах все-таки переїхав до Мінська, де у мене залишалася дружина. Я так і мотався весь цей час між двома містами. Інколи, спілкуючись з акторами Російського театру, чув від них: «Давай повертайся.» Мене ж ніхто не виганяв, я сам пішов. І вирішився. Мене відразу ввели в спектакль «Вирушав чоловік від дружини». Потім була «Мачуха». Зараз Борис Іванович збирається ставити п’єсу Олени Мінчукової «Едіп», в якій побачив мене в одній з ролей.
— У якому стані ви застали театр, коли повернулися?
— Мені важко аналізувати. Часу не вистачає, тому я навіть зараз ще не весь репертуар поглянув. Але відчуваю, атмосфера помінялася. У нас молодий головний режисер. І глядач йде в театр, значить, інтерес є.
— Ви, до речі, покажете «Достоєвський питання» в Мінську?
— Ми показали його тричі на Малій сцені Російського театру. Але він доки не в репертуарі. Проситимемо включити його туди, хоча це складно. Спектакль не каса, не для широкого глядача. Отже доля його доки невідома.
Автор публікації: Валентін ПЕПЕЛЯЄВ
Гра в ляльки
Пейзаж з обпаленою натурою